Як допомогти батькам, які поховали немовлят

«Те, чого я не очікувала, і з чим стикаються батьки: втрата (дитини) не залишається у лікарні. Коли ти виходиш з неї, болісний досвід продовжується. Бо треба прийняти рішення, що зробити з дитячими речами. Бо твоє тіло ще виглядає вагітним, а немовляти на руках немає, тому люди на вулиці запитують, на якому ти місяці. Досі ми стикаємось із запитанням, чи є у нас діти і скільки їх. Це завжди буде важким запитанням для батьків, які втратили. Це – та реальність, до якої батьків треба підготувати», – говорить Наталія Сениця.

Наталія Сениця та Тарас Бондаренко втратили свого сина Теодора за чотири дні після його народження. Їхня історія в УП.Життя за посиланням

Сьогодні вони створили громадську організацію Опіка Ангела, яка займається підтримкою тих, хто втратив дітей до, під час або за короткий час після пологів.

Це називається перинатальною втратою — смерть дитини в утробі матері після 22 тижня вагітності або новонародженої дитини протягом тижня після пологів. Мертвонародження, викидень та аборт також відносяться до переліку. В Україні так закінчується кожна десята вагітність, згідно зі статистичними даними ВООЗ. 

Хоч втрата дитини після або під час пологів може здаватися більш болісною, не варто применшувати біль від втрати дитини, яка ще не народилася. Обговорення цієї теми є неприйнятним у суспільстві, оскільки ще побутує совєцьке уявлення про ідеальну родину, де діти здорові. Так, батьки не можуть сповна пережити горе, бо найчастіше замовчують факт втрати дитини.

До того ж, система, яка працює у лікарні, не передбачає можливість попрощатися з померлою дитиною. Якщо дитина помирає при пологах або після них, її не дають потримати матері — а це важливий етап усвідомлення смерті власної дитини. У разі смерті дитини батьки зустрінуться з нею лише під час процедури впізнання та на похоронах.

В Україні також немає і перинатального хоспісу, де батьки могли б провести відведений час зі своїми новонародженими дітьми. Коли дитина народжується з ускладненнями, її переводять в реанімацію, а породіллю — якщо потребує лікування та відновлення — у відділення інтенсивної терапії. Часто це окремі корпуси, або навіть різні лікарні.

У цей час лікарям важливо підтримати батьків та дати їм можливість осмислити те, що відбулося. Детальніше

• Дайте батькам потримати дитину. Не обмежуйте їх в часі — нехай вони прощаються з дитиною стільки часу, скільки їм необхідно. Називайте померлу дитину на ім’я, яке дали їй батьки.
• Переведіть маму померлої дитини в окрему палату, щоби вона могла пропрацювати горе. За можливості, ця палата має розташовуватися поодаль від палат із породіллями, звідки можна буде почути плач немовлят.
• Попередьте інших лікарів та медичних працівників, що ця родина переживає втрату, а тому варто звести до мінімуму будь-які втручання в їхнє життя.
• Допоможіть батькам зібрати memory box: коробку з особистими речами дитини, гіпсовим зліпком її руки, знімком УЗД, листівками та іграшками.
• Запропонуйте батькам, а не їхнім родичам, зайнятися похоронами дитини. Це — останнє, що вони можуть зробити для неї, а тому важливо дати їм цю можливість.

Для лікарів, які працюють з немовлятами, ГО "Опіка ангела" підготувала довідник з порадами. Там йдеться про те, як говорити з батьками про смерть їхньої дитини та як їх підтримати. 

Протягом дев’яти місяців вагітна жінка чекає на народження дитини, а під час або невдовзі після пологів втрачає її — мозок часто не може впоратися із таким стресом. Важливо допомогти їй пройти шлях прийняття смерті дитини.

Батько дитини переживає стрес так само сильно, як і її мати. Чоловіки часто або кидаються у роботу, щоб забутися, або мають тотальну апатію до всього — так вони намагаються впоратися із горем. Не варто знецінювати почуття чоловіків.

Смерть дитини, з якою стикаються батьки, не залишається у лікарні. Після повернення додому горе посилюється тим, що близькі та родичі чекали на немовля і не знають, як поводитися із тим, що батьки повернулися із пологового самі. Ось основні поради:

• Приберіть із лексикону слово “принаймні”. Не кажіть: “Принаймні у тебе є інші діти”, “Принаймні ти знаєш, що можеш народити” або “Принаймні це сталося рано”.
• Не пропонуйте парі завагітніти знову, аби повторити спробу. Не прискорюйте події та не чекайте швидкої реабілітації. Втрата дитини рівноцінна втраті дорослого родича або близького, а тому не варто применшувати горе батьків.
• Скажіть: “Мені шкода, що так сталося”, “Я знаю, ви дуже чекали на цю дитину” або “Я буду поруч стільки часу, скільки тобі потрібно”.
• Запропонуйте батькам допомогу фахівця з психічного здоров’я або пари, яка має подібний досвід. Запросіть їх долучитися до спільнот батьків, які втратили дитину, або громадських організацій, які займаються перинатальними втратами. Також допомагають групи підтримки. 

Пам’ятайте, що кожне життя має найвищу цінність. І кожна втрата близької людини є важкою втратою.