Волонтерство. Як підтримувати мотивацію та зарадити вигоранню
09 Грудня 2020Авторка: Валерія Діденко
Волонтерство — це явище, яке допомагає суспільству загалом та конкретній спільноті зокрема. Наша країна розвивається завдяки взаємодії волонтерства, державних інституцій, місцевих урядів та спільноти, а також завдяки тому, як кооперують зусилля ті, хто працює в сфері прийняття системних рішень, та ті, хто допомагають точково.
Та водночас волонтери — це не супергерої, а такі ж люди, як і ми з вами. Попри очікування суспільства, вони також можуть втомлюватися, плакати в подушку та емоційно вигорати. А якщо люди волонтерять в стресових умовах, їхнє ментальне здоров’я знаходиться під ще більшою загрозою.
У цьому випуску поговоримо про стресостійкість та вигорання у волонтерів. Психологиня, засновниця Центру психологічних та освітніх послуг «Моя пташка» та волонтерка Ірина Королець допомагала розібратися в тому, як працюють та як вигорають волонтери.
А власним досвідом волонтерства поділилися люди з різних сфер. Юрко Дідула, засновник волонтерського руху «Будуємо Україну Разом», та Анна Бондаренко, засновниця Української Волонтерської Служби, розповіли про те, як організовувати волонтерів та як їх мотивувати. Дмитро Буренін, директор ГО «Мотохелп», та Валентина Варава, член правління ГО «Ініціатива Е+», поділилися спогадами про власне волонтерство та розповіли, як їм вдається не вигорати попри непрості теми, з якими вони працюють.
Що таке волонтерство?
Волонтерство — це свідомий вибір людини допомагати з чітким розумінням навіщо. Наприклад, людина може піти й нагодувати бездомних, зібрати гроші на лікування десятирічної дівчинки з онкологією або заскочити до притулку собак та завести їм кілька десятків кілограмів корму. Люди можуть займатися волонтерством з безлічі різних причин.
Волонтерство — це добровільна безкорислива і суспільно корисна справа, якою людина приймає рішення займатися на користь іншої людини або людей, котрі потребують підтримки або вирішення певної проблеми. Це доволі широке явище, яке водночас не має меж і має дуже конкретні критерії, які допомагають визначити статус людини, яка волонтерить.
Волонтерство закінчується тоді, коли людина починає отримувати грошову винагороду за свою роботу: гонорари або заробітну плату. Існують різні організації, які у різних форматах залучають волонтерів до своєї діяльності.
Наприклад, існують волонтерські організації, в яких ніхто не отримує зарплатню, бо це є об’єднання волонтерів, які займаються допомогою людям в одній сфері і для зручності скооперувалися в одній організації. Або ж людина може працювати наодинці.
Громадські організації можуть мати людей в штаті та на зарплатні, отримувати гранти на реалізацію своїх проєктів, але залучати волонтерів для деяких видів діяльності. Так працівники громадської організації не називатимуться волонтерами, але ними будуть ті люди, які долучаються на громадських засадах та безоплатно виконують якусь частину роботи. Будь-який із цих варіантів нормальний, якщо він справді спрацьовує.
Права й обов’язки волонтерів прописані в Законі України «Про волонтерську діяльність». Волонтером можна стати з 14 років (зі згоди батьків) та після повноліття без згоди батьків. Організації, які залучають волонтерів, можуть укласти договір про волонтерство.
Волонтерська допомога надається безоплатно і є формою благодійної діяльності. Безкоштовна допомога друзям, родині або сусідам не є волонтерством, це є звичайною допомогою. Для того, аби назвати людину волонтером відповідно до законодавства, необхідно, аби дотримувалися принципи гуманності, рівності, добровільності, безоплатності та неприбутковості.
Сфери волонтерства не обмежуються чітко встановленими кордонами. Це може бути допомога бідним та бездомним людям, догляд за хворими людьми, людьми з інвалідністю, самотніми людьми або людьми старшого віку. Волонтерством може бути реагування на надзвичайні ситуації (воєнні дії, пожежі тощо), допомога в ліквідації наслідків надзвичайної ситуації, допомога Збройним Силам України, правоохоронним органам тощо. У Законі України «Про волонтерську діяльність» допомога військовим у російсько-українській війні також офіційно віднесена до волонтерства.
Волонтерство та добрі справи роблять людину більш щасливою. Це доведений факт. В організмі росте рівень нейромедіаторів, як-от серотонін, дофамін та ендорфін. Також коли ми робимо добрі справи, у нас росте самооцінка, рівень емпатії та співчуття, покращується настрій. Це знижує артеріальний тиск і рівень кортизолу, гормону стресу. Волонтерство корисне для фізичного та ментального здоров’я.
Після Революції Гідності волонтерський рух зазнав змін, і з’явилося таке явище як волонтер на повний день безоплатно. Часто так активно включаються в волонтерство саме ті люди, які забезпечують військових у зоні бойових дій та жителів сірих зон або займаються допомогою важкохворим людям. Психологиня стверджує:
«Якщо всі ці переваги перенести на півставки на день (а в когось це і ставка), безоплатної, то розуміємо, що точно не стаємо щасливішими, якщо ми постійно виснажливо працюємо суто через те, що є певна прогалина в державі для того, щоб вчасно і швидко реагувати на потреби, які виникають, якісь кризові речі».
Небезпечна ситуація, яку може спровокувати волонтерство, — це закриття нагальних потреб спільноти, але не вирішення самої проблеми та навіть її поглиблення. Наприклад, волонтери можуть забезпечувати військових необхідними для них речами (зброєю, аптечками, одягом, технікою та транспортом тощо), але не сприяти тому, аби Міністерство оборони України змінило фінансування та покращило постачання усього необхідного в зону бойових дій.
Також волонтери з медичної сфери можуть збирати кошти на лікування важкохворих пацієнтів (тобто на «подяку» лікарю), але оминати те, що відповідно до медичної реформи, ці послуги вже оплачені державою. Так, волонтери справді допомагають конкретній людині, але тим самим поглиблюють прірву між пацієнтами, лікарями та НСЗУ.
У таких випадках важливо розуміти, чи ви як волонтер даєте людині, яка потребує допомоги, вже спійману рибу, чи даєте їй вудочку та вчите ловити рибу самотужки. Підхід під назвою «допоможу, чим зможу» теж хороший, адже ніби допомагає конкретній людині. Але, попри це, він блокує можливість системного вирішення проблеми. І це, у свою чергу, означатиме, що люди й надалі потребуватимуть підтримки волонтерів.
Також, наприклад, якщо ви хочете забезпечувати військових харчуванням, не включайте в перелік продуктів те, що вам просто до вподоби. Дізнайтеся, яке харчування найбільш корисне та ефективне для військовим. Логічно, що купувати цукерки — не найкращий варіант. Або ви хочете допомогти людям з реабілітацією після травми — вам неодмінно треба буде дізнатися, як саме мають проходити заняття та з яким саме фахівцем.
Коли ви як волонтер хочете долучитися до якогось із проєктів, переконайтеся, що організація є частиною рішення, а не проблеми, і що вона справді включається в системне розв’язання проблеми. Наприклад, ви можете займатися роздачею гарячих обідів для бідних та бездомних, що допоможе вижити на сьогодні. Але також вимагайте системного рішення — наприклад, включіться у створення центрів, де бездомні люди зможуть заночувати, знайти роботу та почати повертатися до соціального життя.
З огляду на це, можна окреслити один з критеріїв волонтерства здорової людини (за А. Омото та М. Снайдером) — обмеженість у часі. Людина волонтерить протягом певного часу, а не одноразово на честь якоїсь події (тобто присвятили один раз час і більше не поверталися до того).
Дослідники називають ідеальну частоту волонтерства — це сто годин на рік або дві години на тиждень. Якщо людина волонтерить частіше, вона мусить розуміти, що це може бути шкідливим для її ментального та фізичного здоров’я.
«Наприклад, я психолог-волонтер з надання психологічної допомоги людям, які перехворіли на COVID-19. Або я психолог-доброволець, яка допомогла потерпілим родичам, які втратили своїх рідних в авіакатастрофі. Тобто я допомогла один раз, але протягом тривалого часу».
Відтак, психологиня стверджує, що те, що ми звикли називати волонтерством 2014 року, насправді є безоплатною працею. Це нормально — мобілізуватися та допомогти у кризовій ситуації, як це сталося з початком російсько-української війни. Проте після того волонтерам варто повернутися до організованого волонтерства, яке має чіткі правила та часові рамки включення.
Волонтерство має бути добровільним, а не тому, що є певні зобов’язання перед кимось. Так само добровільність волонтерства визначає те, що якщо людина раптом розуміє, що їй намагаються нав’язати роботу, яка їй некомфорта, або вона більше не має бажання займатися тим, чим займалася, то вона вільна відмовитися від того.
Але водночас волонтерство означає відповідальність перед спільною справою та людьми, з якими ти цю роботу виконуєш. Для того, аби краще організовувати роботу волонтерів варто прописувати правила, інструкції та алгоритми. Та бути відповідальним за результат роботи. Наприклад, аби після початку будівництва будинку людина не розвернулася і не залишила його недобудованим лиш тому, що їй не сподобалося таке волонтерство.
Рішення про початок волонтерства має бути усвідомленим, приймати його найкраще тоді, коли ви відчуваєте, що маєте бажання допомогти. Варіант, коли необхідно реагувати на надзвичайну ситуацію, теж хороший, але він передусім не про волонтерство, яке робиться з добрих намірів, а не за потреби. Це називається спонтанним актом внаслідок реагування на надзвичайну ситуацію.
Волонтерство має цінуватися через сам процес. Більш якісним буде волонтерство, яке вам подобається за своєю суттю та своїм наповненням, аніж те волонтерство, яким ви займаєтеся заради якоїсь винагороди в кінці (навіть якщо це не гонорар).
Волонтерство означає служіння. Слово «служіння» не має в собі контексту підкорення або релігійного підтексту. Йдеться про суспільне служіння як про добровільну працю на благо інших. Волонтерство здійснюється через установи або організації для зручності координації волонтерів та процесів.
На власному досвіді. Юрко Дідула, «Будуємо Україну Разом»
Я в БУРі вже шостий рік, але саме волонтерством в БУРі можу вважати лише перший рік, коли наші умовні «зарплати» були близько двох тисяч гривень на побутові витрати (витрати на канцелярію, транспорт та потреби проєкту — прим. ред.). Це була наша справа, яку ми починали в Краматорську. Останні п’ять років я працюю в Українській Освітній Фундації, яка заснувала БУР і яка є юридично організацією, яка організовує волонтерські активності.
Щодо ментального здоров’я та емоційного вигорання, то я завжди цинічно ставився до цього. Особливо коли інші говорили, що емоційно вигоріли. Мені здавалося, що якщо волонтерство відбувається зі щирих, альтруїстичних мотивацій, і ти дійсно хочеш вирішити якусь проблему, то важко уявити, як у цьому можна “згоріти”.
Зараз я розумію, що теж вигорав. Але переважно звинувачую в цьому не умови, в яких працюю, а неможливість себе дисциплінувати. У мене точно були різні етапи, коли я проживав якісь з симптомів вигорання — наприклад, втрату мотивації до конкретного обов’язку, зниження працездатності.
Працювати у громадській та соціальній сфері, коли ти постійно у взаємодії з людьми і коли ти постійно віддаєш, може бути важко. Тобі насправді теж треба приймати і якось відпочивати, бо через це дійсно люди вигорають.
Скажімо, у нас в БУРі майже 30 людей в команді, які працюють 24/7 з волонтерами для того, аби організувати волонтерські табори, комунікацію на місцях або знайти на це кошти. Ми як соціальні працівники постійно взаємодіємо з людьми, і волонтерство стає для нас повноцінною зайнятістю — таким форматом служіння, коли ми ніби працюємо в громадській організації, але без чітко визначеного робочого графіку. Це стає для нас справою життя.
У нас у БУРі загалом люди, які тим “горять” та живуть. Те, що я спостерігаю, мотивує мене віддаватися на повну, але з певним відчуттям відповідальності до свого здоров’я. Очевидно, що якщо це служіння ставить під загрозу твоє особисте здоров’я, то це безвідповідально продовжувати. Мені здається, що це стосується інструментів, як уникати емоційного вигорання.
У контексті волонтерства важливо мати відчуття, що справа, якою ти займаєшся, є суперважливою, і що вона справді вирішує проблему, яку ти поставив за мету вирішити. Це відчуття мотивує повертатися.
І я припускаю, що це та сама причина, чому люди повертаються в БУР, чому в нас дуже багато охочих приїхати волонтерити ще, ще і ще. Це той ефект, який вони відчувають і який комунікують. Наприклад, коли ти відчуваєш, що допоміг сім’ї відновити будинок або створити гідні умови проживання або допомогти створити молодіжний центр. Це суперважливе відчуття, щоби набратися впевненості, що ти спроможний, що ти можеш допомогти іншим, і воно точно впливає на інші сфери життя.
У БУРі волонтери переважно приїжджають на тиждень табору і на 100% залучені в цю активність. “Плюшки”, як-от мерч, футболка, браслетик — це все теж за замовчуванням даруємо волонтерам. Ми хочемо, аби вони відчували причетність до спільноти, і часто ця футболка дає таке відчуття. Ця спільнота потужна, і сам факт належності до неї додає мотивації.
Але ми намагаємося все ж таки працювати над тим, щоби волонтери, які приїжджають до нас на табір, на цьому не зупинялися. Це був такий перший крок до світу відповідального громадянства, тому що більшість людей, які до нас приїжджають, це люди, для яких волонтерство — це щось нове. І ми декларуємо бажання працювати з молоддю, яка часто не розуміє, що таке громадянська відповідальність, що таке громадський активізм, корупція і всі оці глибокі філософські терміни. І ми запрошуємо людей взяти участь в такій продуктивній тусовці.
На таборі ми залучаємо їх через сторітелінг — запрошуємо молодих активістів, підприємців, політиків, щоб вони розповідали свої історії. Чому вони на якомусь етапі залишили бізнес, пішли в політику, наприклад. Або повернулися із-за кордону і почали в Україні якусь справу. Ми хочемо через такі особисті історії надихати наших волонтерів перейти до наступного рівня відповідальності.
Так, я все ж таки вважаю, що волонтерство в БУРі — це досить простий рівень відповідальності: більшість речей (проживання, навчання) організовують за тебе. Ми хочемо, аби ці волонтери повернулися у свої міста після табору і зрозуміли, що це все ж таки має транслюватися у відповідальність за свою громаду, за своє місто чи країну. І ми теж даємо відчуття, що БУР готовий підтримувати.
У нас є школа менеджменту або програма наставництва. Волонтери можуть отримувати наставника на півроку, і він їх “прокачує” в конкретних навичках. Це такі інструменти, які ми пропонуємо нашим волонтерам, аби вони відчували, що БУР — це не просто разова акція волонтерства. Це платформа взаємодії і взаємопідтримки. Ми будемо всіляко волонтерів розвивати та підтримувати, якщо в них є першочергова мотивація і цінності розвивати свою громаду. Ми шукаємо людей з ідеями і мотивацією.
Хто такий і який він — волонтер?
Ви маєте бажання допомагати, але не впевнені, чи зможете впоратися з цим? Хочете долучитися до проєкту, але боїтеся розчарувати команду? Не розумієте, які риси характеру мають бути притаманні волонтеру? Відповідь проста: ви повинні бути достатньо вмотивовані ним стати.
Звісно, для виконання різних робіт потрібні навички, але часто організації готові долучати до проєкту волонтерів з мінімальним досвідом або взагалі без нього — вони все одно вкладатимуться в ваше навчання. Є певний перелік особистих якостей, які більш притаманні людині, котра піде волонтерити, каже Ірина:
«Це емпатія до людей, особливо якщо йдеться про соціальну сферу. Щось наближене до служіння або жертовності, коли ти себе можеш відсунути на другий план, а людину, якій допомагаєш, — перенести на перший. Коли людина не може бути емпатійною, співчутливою, виходить, що й шанси стати волонтером у неї трішки менші».
Ще одна дуже важлива деталь: ефективно працювати в команді можуть люди зі спільними цілями та цінностями. Так їхня мотивація шириться між усіма волонтерами та лише закріплюється з часом. Різні цінності часом можуть призводити до непорозумінь, а це у свою чергу знижуватиме мотивацію волонтерити. Психологиня пояснює:
«Люди мають спільні цінності, шукають спільноту з такими ж цінностями, вірять, що можуть привнести соціальні зміни і вирішити певні соціальні проблеми. Важливо, що вони мають бажання творити зміни. І також (що є дуже цінним) людина шукає соціальне оточення».
Зазвичай, громадські організації, які залучають волонтерів, шукають в них такі якості.
— Надійність. Громадські організації розраховують на допомогу волонтерів, тому вони очікують, що ті будуть відповідальними та надійними. Брати на себе відповідальність за виконання якоїсь роботи й виконувати цю роботу — це важливо.
— Комунікабельність. Це не про інтровертність або екстравертність, а про те, щоби волонтер міг налаштовувати комунікацію з організацією та іншими волонтерами в команді. Громадським організаціям важливо, аби всередині команди були хороші й теплі стосунки.
— Вміння швидко вчитися та адаптуватися. Як і в будь-якій сфері важливо, аби людина могла максимально швидко включатися в роботу/команду/процеси. Вводити нову людину в процеси може бути довго і непрактично для громадської організації, а тому вони будуть зацікавлені в долученні до проєкту людини, яка швидко адаптується.
— Бажання творити зміни. Люди починають волонтерити, бо прагнуть допомогти комусь або покращити умови життя тощо. Волонтери мають певну мотивацію і приходять у сферу з нею. Важливо триматися мотивації, яка привела людину в громадську організацію, і керуватися нею.
Сюди ж можна додати неконфліктність, вміння вирішувати конфлікти, готовність до експериментів, сміливість, креативність, гнучкість, незалежність, лідерські якості тощо. Цей перелік якостей доволі умовний. Варто розуміти, що якщо людина вмотивована, то вона знайде спосіб виконувати свою роботу якісно.
Анна Бондаренко, засновниця Української Волонтерської Служби, називає критерії «крутого волонтера»:
«Бути щирим та відвертим у спілкуванні з організацією, тримати зв’язок у месенджері чи поштою, говорити про речі, які викликають дискомфорт, та бути відкритим до зворотного зв’язку. Такий підхід майже завжди гарантує класний волонтерський досвід, а всіх інших речей завжди можна навчити».
У громадських організацій може складатися ситуація, коли волонтер або волонтерка неякісно працюють або мають конфлікти в команді. У такому випадку координатору волонтерів важливо вміти вирішити проблему максимально тактовно. Або ж відмовитися від співпраці та попрощатися з волонтером (навіть розуміючи, що він або вона втрачає людину, якій можна було б делегувати частину роботи).
Волонтеру варто поважати себе та свою роботу. Точно так само має поважати себе і громадська організація, яка долучає цього волонтера до свого проєкту. Співпраця має бути максимально комфортною для обох сторін.
Що більше ви розумітимете свої потреби та свої запити щодо волонтерства, то менша вірогідність, що ви матимете емоційне вигорання. Хочете стати волонтером? Дайте собі відповіді на такі питання:
«В якій саме сфері мої навички будуть корисні? І які саме мої навички будуть корисні в цій сфері?»
«Я хотів би допомагати дорослим людям, дітям, людям старшого віку чи тваринам тощо?»
«Мені було б комфортно працювати віддалено чи контактувати з людьми під час волонтерства?»
«Я командний гравець чи мені краще працювати наодинці?»
«Чи годжуся я на координацію людей та процесів? Можливо, мені краще виконувати задачі, які встановлює хтось інший?»
«Скільки часу я хочу й можу виділяти на волонтерство? Чи є в мене якийсь графік для волонтерства, чи це волонтерство за запитом?»
В Україні не дуже розвинена культура волонтерства. Дітей змалечку не привчають волонтерити, молодь не заоохочують активно долучатися до різних проєктів. Останніми роками ситуація з волонтерством у культурно-соціальних проєктах дещо покращилася, проте досі бракує комплексного та професійного підходу до волонтерства.
На власному досвіді. Дмитро Буренін, ГО «Мотохелп»
“Мотохелп” займається передусім волонтерсько-рятувальною діяльністю. Я займаюся цим уже 12 років. Тому можу сказати, що волонтерство для мене є самою суттю життя. Продовжую займатися швидше за все тому, що це і є моя самореалізація.
Я не вигорав від волонтерства, але були моменти, які вибивали з балансу. Коли волонтерсько-рятувальна діяльність — це самореалізація, то вигоріти важко. Це немов втратити себе. Але, як директор “Мотохелп”, я неодноразово бачив, як вигорали волонтери. Це завжди шкода, але насправді це нормально — ми всі люди, і у волонтера можуть банально змінитися життєві пріоритети: робота, народження дитини, інше хобі.
Крім цього, у “Мотохелп” досить високі вимоги до волонтерів: кожен з них повинен вміти якісно надавати першу допомогу, мати аптечку, після кожного виклику заповнювати звіт у нашій системі. Для нас волонтер — це професіонал, але він просто не отримує фінансової винагороди.
Щодо ментального здоров’я, то це досить важке питання. Головні напрямки “Мотохелп” — це реагування на ДТП, термінова доставка донорської крові у лікарні на мотоциклах, реагування на виклики екстреної медичної допомоги, рятувальна діяльність на змаганнях та масових подіях. Щороку ми реагуємо в середньому на 700 ДТП в Києві, тож уже бачили різне.
Коли волонтериш в рятуванні, то неминуче стикаєшся з травмами, болем, горем, смертю. Бувають випадки, коли ти зробив все, що міг, чому вчився і не зміг врятувати людину. Ти розумієш, що були травми, які несумісні з життям, але ти можеш тисячу разів прокручувати це в голові і ставити собі питання, де ти міг робити краще, що можна було зробити ще…
Окрім цього, важко передати почуття, коли до тебе заходить виклик від нашого оператора: “Дитяча лікарня, терміново потрібна кров, дитина вже на столі, у нас 60 хвилин максимум”. І ти встигаєш. Ти не бачиш родичів, лікар у такій ситуації вибігає, забирає кров та біжить в операційну… Але всередині ти знаєш, що ти встиг. Це твоя приватна перемога.
Або коли ти бачив очі родичів постраждалого, з яким працював на дорозі або вже під час забезпечення на етапі інтенсивної терапії. Коли курсанти, які проходили курси з першої допомоги, де ти був інструктором, розповідають, як надавали допомогу та застосовували здобуті навички. І таких прикладів може бути багато.
Волонтерство — це круто. А порятунок людей — це найбільш відповідальний, складний, але дуже важливий напрямок у волонтерстві. Сподіваюся, що надалі цей рух буде тільки розвиватися в Україні. А, з нашого боку, ми будемо робити все, щоб це сталось якомога швидше.
Як мотивувати волонтера та як підтримувати його мотивацію
Мотивація волонтера може бути зовнішньою або внутрішньою. Внутрішня мотивація — це про цінності, які є у людини. Водночас, зовнішня — це про певні досягнення або вирішення проблем.
Наприклад, ви хочете, аби у світі не було жодної голодної людини. Йдеться про зовнішню мотивацію — прагнення вирішити проблему голоду. Ви можете почати з роздач обідів для бідних та бездомних людей.
А от якщо ви пам’ятаєте, як у вас в дитинстві не було їжі вдома, і ви майже голодували, то ваше прагнення нагодувати людей буде вмотивоване вашим досвідом. Це буде внутрішня мотивація.
«Що більше мотивації в самого волонтера, то якісніше він шукатиме способи подолання соціальних труднощів, і тим вища у нього самоефективність. Мотивація у волонтера має бути особистою. Все, що ми можемо йому дати, — шлях до діяльності і спільноту», — пояснює Ірина.
Те, що об’єднує мотивацію волонтерів — взаємна турбота про користь для інших та турбота про користь для себе. Тобто волонтерство — це про пошук балансу та взаємність у процесах.
Відповідно до позиції психолога Адама Гранта, існує три стилі взаємодії між людьми:
— Taker. Люди, які більше приймають, ніж віддають. Вони переважно дбають лише про власні інтереси та не зацікавлені в тому, аби включитися у безкорисливі процеси. Такі люди передусім ставлять питання: «Що ви можете зробити для мене?»
— Giver. Люди більше віддають, ніж приймають. Вони частіше жертвують собою на користь інших людей та їхніх потреб і передусім ставлять питання: «Що я можу для вас зробити?». Вони витрачають більше часу на те, аби допомогти людям, покращити команду. Це приносить хороші позитивні результати, але через виснаженість вони більш схильні до вигорання.
— Matcher. Люди дотримуються балансу в тому, щоби віддавати і брати. Вони керуються правилом «я йому допоможу, бо він допоміг мені». Більшість людей належать до цієї категорії. Її перевага в тому, що на відміну від двох попередніх, тут не йдеться про крайнощі.
«Для мене волонтерство — це не тільки про те, щоб віддавати, а й про те, щоб отримувати. І це абсолютно нормально. Навіть нормально сказати, що “от я роблю це, а навчити хочу працювати в такій-то програмі, проєктному менеджменті”. Це нормально — щось отримувати в цій організації, а не бути чиїмось секретарем і виконувати роль безоплатного керівника. Це про гідність і шанобливе ставлення до себе передусім», — додає психологиня.
Організація, яка запрошує волонтерів долучатися до їхніх проєктів, мусить розуміти, що просто використовувати їхні послуги недостатньо. З часом волонтери вигорають, бо вони не бачать, заради чого вони так важко працюють.
Організація може проводити якісь навчальні курси для волонтерів, запрошувати лекторів або домовлятися про цікаві партнерства з залученням цих волонтерів. Це нормально — дякувати за їхню роботу мерчем, яскравими подіями та подаруночками, нехай волонтерство і називається безкорисливою діяльністю.
Важливо надавати соціальну підтримку волонтерам також, переконана психологиня, адже вони інвестують в цю спільноту. Особливо складно може бути в соціальній сфері. Успішність проєкту виміряти не завжди можливо, а результат — це суспільні зміни, які не видно через кілька днів. Відсутність результату (або невидимий результат) також негативно впливає на мотивацію волонтера.
Наприклад, службово-пошукові собаки часом втрачають мотивацію, коли знаходять під завалами тіла лише загиблих людей, та почуваються депресивно. Тому інколи волонтери можуть вдавати, що вони застрягли, аби собаки змогли знайти їх та визволити.
То як координувати роботу волонтерів, щоб підтримувати рівень їхньої мотивації?
— Поцікавтеся, чому саме волонтери прийшли у ваш проєкт і заради чого вони волонтерять. Будьте певні, що волонтери зможуть отримати те, по що вони прийшли. Дайте їм ці можливості та простір для реалізації.
— Ставте короткі цілі і святкуйте маленькі перемоги. Це може чимось нагадувати ідею «якщо боїтеся великої мети, розбийте її на менші і крокуйте помалу». Великий проєкт може тривати довго, зміни можуть бути непомітними, а мотивація волонтерів тим часом падає. Відзначайте кожен пройдений етап: це додасть впевненості в успішності наступного.
— Перетворюйте проблеми на можливості. Не маєте коштів на те, аби придбати продукти? Запропонуйте волонтерам принести цього разу домашню їжу. Закінчилася підписка на програму для монтажу? Час вивчити нову.
— Будьте вдячними волонтерам за їхній внесок. Йдеться і про слова підтримки, і про якісь інші вияви подяки . Волонтерам важливо розуміти, що їхня робота тут цінується.
— Піклуйтеся про ментальне здоров’я волонтерів. Емоційному вигоранню у волонтерів можна запобігти, але для того треба почати помічати перші сигнали: втома, брак мотивації, апатія тощо. Запросіть волонтера або волонтерку поговорити про те, як він або вона почувається.
На власному досвіді. Анна Бондаренко, засновниця «Української Волонтерської Служби»
Місія Української Волонтерської Служби — розвивати культуру волонтерства та взаємодопомоги в Україні. Ми є містком між людьми, які хочуть зробити щось хороше, але не знають, з ким, як саме та з чого почати, та організаціями, які вже роблять добрі справи, але можуть робити їх значно ефективніше за підтримки волонтерів.
Для нас дуже важливо робити так, аби люди не просто долучалися до волонтерства, а й знаходити саме ту організацію, фонд чи проєкт, з якими вони зможуть максимально розкрити свій потенціал та, як би пафосно це не звучало, бути щасливими.
Часто буває, що перший досвід людини, яка хоче волонтерити, є невдалим. Організація, якій вона пропонує допомогу, не тримає зв’язок з волонтером, не дає завдань або відверто критикує його. Або навпаки — волонтер погоджується допомогти, а потім “зникає” і підводить організацію, яка на нього розраховує.
Ми віримо, що таких ситуацій можна уникнути, якщо добре зробити “домашнє завдання” та знайти організацію, разом з якою волонтер може принести суспільну користь та отримати щось цінне для себе. Такі “ідеальні” організації будуть різними для різних волонтерів, адже для когось найважливішими є стосунки та атмосфера під час волонтерства, для іншого — результат роботи або публічне визнання, ще для когось — можливість отримати потрібний рядок в резюме або спробувати на практиці свою професію.
Наша команда пропагує те, що волонтер — це людина, яка інвестує свій час, талант або ресурс у вирішення або пом’якшення соціальної проблеми. Тобто вкладає все, окрім грошей. На практиці часто трапляється, що волонтер починає допомагати лише власним часом, а згодом стає й благодійником проєкту. Проте ми віримо, що людина має інвестувати переважно час і талант — і що це вже значна інвестиція з її боку.
Час волонтера часто недооцінюється, у першу чергу — самим волонтером. Здається, нібито ти “всього лише” прийшов до притулку для тварин та “всього лише” декілька годин допоміг з прибиранням. Ну чого тут особливого?
Насправді, ці декілька годин, які волонтер міг витратити на себе, є дуже цінними для притулку. Особливо якщо волонтер приходить щотижня або щомісяця, і притулок може на нього розраховувати. Тому важливо вміти чесно хвалити себе та оцінювати свою роботу — навіть якщо здається, що вона є незначною, а хтось інший рятує світ 24/7.
Найважливіший ресурс, який є у волонтера, це його чи її енергія. Саме свою енергію людина передає проєкту, якому допомагає, і саме ця енергія дозволяє соціальним ініціативам рухатися вперед. Тому до того, як зголошуватися на волонтерство, важливо запитати себе: чи є в мене зараз енергія, яку я хочу віддати іншим? Чи вистачить мені часу на інші важливі для мене речі, якщо я зараз долучуся до цього проєкту?
Часом ми самі не помічаємо, як потрапляємо в замкнуте коло: комусь терміново потрібна допомога, тому ми біжимо допомагати — втомлюємось, але не можемо відмовити — отримуємо більше пропозицій та прохань про допомогу. Таке коло часто важко розірвати через почуття вини та власної важливості, проте саме воно найчастіше веде до вигорання.
Щоразу, коли ми жертвуємо чимось значущим для нас заради волонтерства, нам здається це виправданим. Хоча найчастіше такі маленькі жертви — одна за іншою — призводять того, що ми розчаровуємося, беремо паузу або взагалі кидаємо активізм.
Зазвичай, першим страждає наше самопочуття: сон, харчування та здоров’я. Наступними “падають” стосунки з друзями та близькими. Важливо вміти зупинитись та сказати собі “ні”. Або мати поруч людину, до якої ви прислухаєтесь і яка зможе вчасно показати “червону картку”.
У жодному разі волонтерам не можна знецінювати власний внесок. Потрібно вчитися оцінювати свій ресурс та казати “ні” самому собі. Чесно шукати відповідь на запитання “навіщо це мені?”. Часто ми не здогадуємося, чому долучаємось до того чи іншого проєкту. Проте чим краще ми розуміємо власні мотиви, тим легше нам вибудовувати кордони та досягати успіху у волонтерстві.
А ще — вигадати власні правила безпеки та дотримуватися їх. Наприклад, у нашій команді прийняті “принцип лосося” та “правило авокадо”. “Принцип лосося” з відомої реклами звучить так: “якщо ти помреш, досягаючи мети, навряд чи ми зможемо її досягнути, тому бережи себе, будь ласка”.
“Правило авокадо” означає, що будь-який член команди може написати в чат хештег #авокадо, якщо відчуває, що йому терміново треба взяти паузу та видихнути, і в цей час всі інші члени команди мають прийняти це та прикрити. Особливо це правило важливе для наших соціальних працівників, які багато спілкуються з підопічними та іншими волонтерами.
Вигорання волонтера і його стресостійкість
Альтруїзм, добрі вчинки та волонтерство є запорукою благополуччя у житті. Переваг волонтерства так багато, а чому ж тоді волонтери вигорають? Психологиня пояснює:
«Чим тісніше волонтери стикаються з людьми, тим більш ризик для них вигоріти. Якщо це волонтерство з розробки програми для забезпечення роботи психолога, і порівняти власне психолога, який працює з людьми; якщо людина, яка робить москітні сітки, і людина, яка їздить до лінії фронту і відвозить їх… Та людина, яка контактує з людьми, має більше шансів вигоріти».
Психологиня Ірина Королець пояснює, що емоційне вигорання у волонтерів дещо відрізняється від професійного. Вона називає три основні симптоми:
1. Емоційне виснаження, втрата енергії (фізичної зокрема), почуття безсилля, зношеності, спустошеності;
2. Негативне ставлення до інших людей, дистанціювання від них, звинувачення тих людей, яким ти допомагаєш, у тому, що вони не можуть впоратися, є слабкими духом і дозволяють собі таку поведінку;
3. Низький рівень особистих досягнень, коли людина перестає бути компетентною, втрачає здатність бути ефективною, зосереджується на завданнях, а не на їхньому результаті.
До чого тут стресостійкість? У певний момент ми можемо відчувати, що хронічний стрес, який ми переживаємо, виснажує нас, і ми вже не маємо сил з ним впоратися. Ми почуваємося втомленими та не маємо бажання робити те, чим зовсім нещодавно займалися із задоволенням.
Усе це є ознаками вигорання — синдрому, що виникає внаслідок хронічного стресу. Емоційне вигорання стається тоді, коли людина більше не має ресурсу справлятися зі стресом у своєму житті.
Більше про емоційне вигорання читайте у випуску: Бути не в ресурсі. Як розпізнати і попередити вигорання
Очікування від волонтерів можуть бути такими, мовляв, їхньої мотивації має вистачати на все — виснажливу та стресову роботу, стресостійкість та гнучкість тощо. Очікується, що волонтери невтомні, безкорисливі та надлюдські, навіть якщо навколо розгортається справжня трагедія.
Але волонтери можуть жертвувати своїм вільним часом, стосунками з родиною або друзями. Також волонтери можуть надто включатися в особисті історії людей, яким вони допомагають. Не всі вміють дистанціюватися, а тому можуть переживати кожну з цих історій особисто, повільно й непомітно вигораючи.
Та волонтери часто знаходять (або мають з самого початку) сенс у своїй роботі, тому це допомагає їм впоратися з тим стресом, з яким вони можуть стикатися. Натомість частіше стрес виникає не через саму роботу, а через її організацію та умови. Вони можуть стикатися з нерозумінням з боку оточення (мовляв, чому вони включаються в ці проєкти), або, навпаки, з конфліктами всередині команди.
Якими є ті сфери, звідки береться стрес у волонтера?
— Травматичні події та історії людей, які їх пережили. Це більше стосується волонтерів, які допомагають у зонах бойових дій, природних катастроф тощо, тобто стикаються з людським горем та смертями. Людина також може звинувачувати себе, що не врятувала когось.
— Нереалістичні очікування щодо власних переживань. Людина могла не передбачити свою реакцію на те, з чим стикається під час роботи. У неї може бути відчуття провини за те, що вона йтиме додому спати в тепле ліжко, водночас бездомна жінка, якій вона щойно допомогла, муситиме шукати нічліг на вокзалі.
— Героїчні мотиви. Людина може приходити у волонтерство із запитом врятувати всіх людей на планеті. З часом вона починає розуміти, що це неможливо, і це руйнуватиме її мотивацію та призводитиме до стресу.
— Умови праці, а особливо умови безоплатної праці, часом можуть бути некомфортними. Робота вночі, робота в стресових умовах, нудна й монотонна робота тощо справді виснажують.
— Організаційні питання. Йдеться про мінімальне розуміння всіх процесів у проєкті або організації, нормальну комунікацію між координатором та волонтерами, чіткі завдання й адекватні фідбеки.
Кожен волонтер може переживати стрес по-різному. Соціальному працівнику або координатору волонтерів важливо вміти розпізнати фізичні та емоційні ознаки стресу. Це може бути як головний біль або біль у шлунку, так і зміна поведінки (неважливо, чи людина стала більш активною, чи пасивною — зміна відбулася).
Психологиня наголошує, що стресостійкість безпосередньо залежить від мотивації волонтера. Краще, аби це була внутрішня мотивація, а не зовнішня, адже вона стійкіша. Також важливо правильно підбирати собі волонтерську діяльність та навантаження.
«Для людей, в яких збігається те, у що вони вірять та що вони роблять, важливий також і сам результат, якого вони досягли. Також на стресостійкість впливає досвід реагування на стресові ситуації в нашому житті. Деякі речі залежать від нашого темпераменту. Якщо в нас батьки були схильні до тривожності, то й ми маємо більше шансів бути тривожними людьми».
Якщо у вас є змога поговорити про стрес у вашому волонтерстві з координатором або соціальним працівником, зробіть це. Будьте відверті з ним. Також важливо мати змогу дати фідбек щодо умов волонтерства. Психологиня наводить такий приклад:
«Волонтер може сказати: “Слухай, я не розумію, для чого я це роблю, допоможи зрозуміти моє місце. У мене такі-то цінності, я хотів робити ось це, але цього тут не отримую”. А він може сказати: “Ну ти реально у нас цього не отримуєш”. Тоді людина спокійно, без відчуття провини зможе підібрати собі те, де вона зможе отримувати задоволення».
Волонтерство й справді приносить задоволення, задля цього люди і починають волонтерити. Але часом волонтери можуть “кидатися” в різні завдання, забувши про себе, про власні потреби та те, заради чого вони прийшли в цю сферу. Так вони можуть почати вигорати. Їм може почати здаватися, що вони не в змозі допомогти комусь, що вони не в стані змінити світ. Це вбиває мотивацію — те єдине, на чому тримається волонтерство.
Чи існують байдужі волонтери? Так. Вони можуть допомагати людям, які потребують допомоги, але при цьому знецінювати їх та засуджувати в тому, що не можуть впоратися самостійно. Вони можуть брати на себе роль супергероя, каже Ірина Королець, без якого світ впаде і всі люди помруть.
Чи волонтери навмисне байдужі? Ні. Психологиня говорить про втому від співчуття як ймовірну причину такої байдужості.
«Будь-які люди в процесі волонтерства часто не мають сили співпереживати. Є такий термін як “втома від співчуття”. Це спільний термін для людей, чия професія — допомагати. Коли ти багато через що проходиш, ти просто перестаєш співпереживати. Виходить, що вони ніби роблять користь іншим людям, але і приносять себе їм в жертву».
На власному досвіді. Валентина Варава, ГО «Ініціатива Е+»
Основні напрями роботи нашої ГО «Ініціатива Е+» — це допомога військовим, у першу чергу — медикам. Ми часом отримували допомогу із-за кордону, бо, наприклад, лікарні звільняються від меблів, техніки та обладнання щоп’ять років, а для нас це писк прогресу. З початком пандемії допомагаємо лікарням захисними масками, костюмами, комбінезонами, кисневими концентраторами.
Наступний напрям: ми працюємо з родинами загиблих і важкопоранених. І там такі бувають прірви горя, що словами не передати — тобто людські історії, які ми пропускаємо через себе. Ми допомагаємо родинам — купуємо будівельні матеріали, холодильники, пральні машини. Тобто те, що необхідно для ремонту та речі першої необхідності.
Також ми проводимо дитячі табори в Карпатах для дітей трьох цільових категорій. Це діти прифронтової зони. Тобто ми не працюємо з Краматорськом або Лисичанськом, ми беремо в наші табори дітей класами. Саме з червоної зони, можливо — з жовтої, тобто не більше десяти кілометрів від лінії розмежування. У нас були ситуації, коли діти, які були в наших таборах гинули. Одна дівчина загинула в Торецьку просто на подвір’ї школи. Це те, у чому ми живемо, це наша щоденна робота.
Інша категорія дітей, яких ми беремо в наші табори, — це діти загиблих і важкопоранених, а також кримські татари з окупованого Криму.Головна мета, яку ми ставимо перед собою, — це показати дітям, що “ось Україна, подивися, як вона до тебе ставиться, подивися, яка тут природа, які тут живуть люди, як тут реально круто, які тут етнографічні багатства тощо”. Це те, що ми називаємо “лагідна українізація”.
Коли ти маєш з цим усім справу, ти дійсно вигораєш. Але водночас, коли ти бачиш всілякі такі страшні історії, що люди живуть в цьому щодня і багато років, то щось говорити про власне вигорання просто непристойно, як на мене.
Одна з моїх освіт — це психологія, можливо це допомагає. Я розумію, що якщо буду залучатися дуже сильно емоційно, то толку з мене взагалі не буде. Я буду емоційонувати, а не робити реальні речі. І тому, коли перед тобою цього досить багато, це, з одного боку, дуже важко, а з іншого боку — загалом допомагає трохи відсторонитися і сфокусуватися на покрокових задачах “я маю/можу зробити ось це”, “я можу звернутись до того-то”, “можу попросити там про допомогу” тощо.
Це про вміння знайти цей баланс. Не бути залученим по самісінькі вуха, плакати-ридати разом з цими людьми, але тримати руку на пульсі, вчасно запитувати і вчасно реагувати, якщо хтось запитує мене.
Звісно, що це реалії. Але до цього треба ставитися, як до дзвіночка, мовляв, “мать, якщо ти така, то тобі просто треба трохи відпочити”. Потрібно вміти десь втримати межу, аби не битися в істериці поруч з тим, кому ти маєш допомогти.
Тобто я до цього ставлюся як до синусоїди: ось так вона йде, а ось це — симптом. Коли великі перевантаження, скажімо, цього літа і в зв’язку з COVID-19, і зараз я бачу, що цей стан наближається. Коли ти перевантажений страшними історіями, коли люди помирають, коли ти розумієш, що це люди, кого ти знаєш або кого ти знаєш через одне рукостискання. Коли ти намагаєшся допомогти і не можеш покласти людину в лікарню або не встигаєш це зробити вчасно. Очевидно, що це по психіці дуже б’є, і ти перетворюєшся на механізм.
Я можу сказати, що мені допомагає. У мене є котик і песик. Прогулянки з собакою, виїзди кудись — це ресурс. І до цього треба ставитися не тільки як до ресурсу здоров’я, а й як до ресурсу збереження “даху на місці”.
Просто краще говорити не про ресурс, який дозволяє втриматися, а що той антиресурс тебе тягне на дно і говорить “та плюнь”. Я кілька разів віддалялася і продовжувала волонтерити з меншою інтенсивністю. Але потім у когось траплялась якась халепа, і я бралася допомагати. Це не те, що наркоманія... Мені страшніше не допомогти тому, кому дійсно треба, ніж допомогти тому, хто цим скористається.
Як запобігти вигоранню і допомогти, якщо не запобігти не вдалося
Найперше, що ви завжди можете зробити, якщо помічаєте, що людина почувається зле, — це надати їй першу психологічну допомогу. Перша психологічна допомога зводиться до підтримувальної присутності, яка допомагає знизити гостроту переживань.
Вплив стресу на здоров’я залежить від реакції організму. Однак високий рівень стресу може викликати погіршення стану здоров’я, психічні та поведінкові розлади, наприклад, виснаження, відчуття неспокою, депресії, а також фізичні розлади, зокрема, серцево-судинні захворювання або захворювання опорно-рухового апарату.
Алгоритм першої психологічної допомоги складається з п’яти кроків, під умовною назвою «5В». Це означає: «Впізнати — Визнати — Відреагувати — Відскерувати — Відстежити».
Детальніше читайте про це у випуску «Перша психологічна допомога. П'ять кроків, як її надавати і не нашкодити»
У волонтерському середовищі особливо важливо плекати турботу одне про одного. Саме на тому, як почуваються волонтери, і тримається робота усієї волонтерської команди. Що може допомогти волонтерам?
— Групова терапія або хоча би зустрічі командою для того, щоб поговорити про пережитий досвід. Введіть традицію підводити підсумки дня/тижня/проєкту і говорити про власне самопочуття. Психологиня Ірина Королець додає:
«Людина ж не волонтерить наодинці, є команда волонтерів, у колі яких ви можете обговорити все, що класно і що не класно. Бо волонтерство про спільноту, про те, щоб давати і брати. Навіть якщо в якійсь компанії ти відчуваєш, що тобі складно, але ти чуєш слова підтримки, і тобі стає легше».
— Моніторинг стресу у волонтера або загалом в команді. Якщо ви відчуваєте, що напруга зростає, поговоріть про це, або організуйте події, які спрямовані на зниження стресу.
— Супервізія та додаткове навчання. Запросіть психолога, який розповість про ментальне здоров’я та покаже, як справлятися зі стресом.
— Особиста підтримка та скерування до фахівця з ментального здоров’я.
Також будьте готові до того, що вигорання у волонтера, як і у працівника, означає, що потрібно взяти паузу в роботі та/або змінити сферу, якій працюєш. Якщо у вашого волонтера є симптоми емоційного вигорання і він або вона кажуть, що не справляються, запропонуйте фахову допомогу. Будьте готові відпустити волонтера, якщо волонтерство більше не приносить йому задоволення.
«Волонтер не має себе змушувати. Він не має бути наодинці. Він має пам’ятати про свої часові рамки — і якщо всього забагато, то він має право зменшити собі дозування навантаження або сказати “я хочу займатися цим професійно”. І починається новий етап».
Джерела
1. Who Gets Involved and Why? The Psychology of Volunteerism
2. Caring for Volunteers
3. Volunteers and Stress
4. Providing Emotional Support for Volunteers in Disaster Situations
5. Stress and Volunteering — Supporting your volunteers during COVID-19