«Та ти що, божевільний?» У чому небезпека стигматизації людей з психічними розладами та чому настав час її позбутися
10 Липня 2020Авторка: Леся Любченко
«Люди, які мають психічні розлади, є “психами”, “неадекватами”, вони небезпечні, їх потрібно ізолювати від суспільства і особливо — не підпускати до дітей».
Чи знайомі вам ці слова? А чи погоджуєтеся ви з ними?
Сьогоднішній випуск Психеї присвячений стигмі. Цей термін має довгу історію — ще в античні часи він позначав тавро, яким мітили рабів чи злочинців. У такий спосіб громадяни полісів приписували цим категоріям людей ганебні якості — того, що варто соромитися, уникати, ізолювати.
Тому, попри низку інших значень, до сучасного мововжитку стигма впевнено увійшла як термін, що позначає психологічне та соціальне відчуження конкретних людей чи груп людей від інших членів суспільства.
Що таке стигма, або Як ми формуємо стереотипи
Стигма передбачає утворення стійкої негативної асоціації людини з будь-чим ганебним та огидним. Проте варто зауважити, що ця «ганебність» є досить умовною. Ознака, на підставі якої людину відчужують, отримує негативне забарвлення шляхом суспільної згоди.
А власне процес структурування суспільства та знецінення певних його представників з метою подальшого дистанціювання від них можна позначити терміном «стигматизація». Його запропонував у 1960-х роках канадсько-американський соціолог Ервінг Гоффман.
Тенденція дорослої здорової людини бачити Іншого в негативному контексті має архаїчне коріння,пояснює Юлія Мединська. Так, одним з базових завдань у процесі індивідуального розвитку людини є проходження сепарації та індивідуації, описаних американською психоаналітикинею угорського походження Маргарет Малер.
Йдеться про те, що немовля в перші місяці життя перебуває в дуже тісному симбіотичному та емпатичному зв’язку зі своєю мамою — воно не переживає себе окремо від неї. Лише з часом немовля починає «вилуплюватися» з цього спільного кокону та поступово все краще розуміти, що мама є кимось інакшим, автономним. А якщо є хтось окремішній від мене, це значить, що і я є самостійним, відділеним від інших суб’єктом, з власними бажаннями, потребами, страхами, намірами, поведінкою. Зрештою, з власною особистістю.
Найбільш бурхливо процеси сепарації та індивідуації розгортаються у віці 2,5-3,5 років. Академічна психологія описує цей етап розвитку як кризу трирічного віку (кризу «я сам!»). Після бурхливого етапу відривання від мами процеси відділення стають більш лагідними та м’якими, але тривають все життя в різних формах. Людина формує свою ідентичність та окремішність, коли відділяється від Інших, протиставляє себе комусь та порівнює себе з Іншими.
У здоровому варіанті процесу сепарації ми розуміємо, що можемо з ними взаємодіяти. Також ми визнаємо, що це класно, що люди — інакші, ніж ми. Проте впродовж сепарації-індивідуації можуть виникати і гіперболізовані та патологічні форми, наприклад «ці люди є Іншими в негативному сенсі, я добрий, а вони — злі».
«Так працює механізм проєкції. Те, що я не можу приймати як власні риси, досвіди та переживання, перенавантажує мою психіку. Воно “не вміщається” у мій внутрішній простір, тому я проєктую його на Іншого. Нестерпна фрустрація, біль, незадоволення екстраполюється на зовнішній об’єкт, який відтепер сприймається як такий, що завдає мені болю, є поганим і недобрим», — зауважує Юлія.
З точки зору психології мас, соціум згуртовується, коли має зовнішнього ворога — когось Інакшого у негативному сенсі. У такий спосіб суспільство як цілісна система каналізує власну агресію назовні та поміщає погані частинки в іншому просторі, що дозволяє йому сприймати себе як добрий соціум, а все негативне залишити назовні. Прикладом найбільш патологічних та жорстоких проєкцій є фізичне винищення ромів, євреїв, гомосексуалів в нацистській Німеччині.
Таке проєктування і переживання досвіду інакшості супроводжує людство і людину на шляху їх розвитку з ранніх років. І ті, хто мають психічні розлади, є дуже зручними об’єктами для перенесення на них негативу. Вони найкраще задовольняють нашу потребу мати Іншого як опозицію до себе, щоби відчувати себе у власних межах та ідентичності. Саме тому вони є однією з найбільш стигматизованих груп населення.
«Людина, яка має психічний розлад, є неначе плямою Роршаха, на яку проєктуються погані змісти. Суспільству тяжче стигматизувати рудих, зеленооких або високих (хоча й таке теж стається). Значно легше це зробити стосовно людини, яка має порушення в психічному функціонуванні, нетипове мислення, зухвалу поведінку чи дивний зовнішній вигляд», — пояснює психотерапевтка.
Не вписатися в рамки, окреслені соціумом, викликає в людини потужний страх приміряти на себе ярлик «ненормальної та неадекватної», бути відкинутою, ізольованою чи навіть позбавленою життя. Тому, піддаючись інстинкту самозбереження, люди воліють радше уникати таких ситуацій, приховувати свої проблеми, а не «боротися» відкрито і, можливо, бути викинутими за борт суспільного ковчега.
На власному досвіді. Анастасія
Як все починалося
Дівчина стала дотичною до теми психічного здоров’я, коли на тлі трирічної хвороби та смерті батька від онкології, у неї розвинувся тривожно-депресивний розлад. Перебуваючи на стаціонарному лікуванні у психіатричному диспансері, вона вирішила відвідати психотерапевтичну групу, де познайомилася з людьми, які мали схожі проблеми.
«Саме там я дізналася, що навіть розлади як-от шизофренія, клінічна депресія, біполярний афективний розлад тощо далеко не завжди є вироком. Люди з цими діагнозами живуть практично повноцінним життям. Хтось із них будує кар’єру, хтось створює сім’ю. Та найголовніше, що їх об’єднує, — прагнення влитися в суспільство і стати його частиною. І що приємно, багатьом із них це вдалося».
Більше про БАР та депресію читайте у випусках: «Між двох полюсів. Що таке біполярний розлад і як його лікувати» та «Хочеться померти, щоб більше не відчувати цю порожнечу». Що таке депресія та як вона лікується
Наприклад, дівчина на ім’я Ганна, якій діагностували «мляву шизофренію»*, за роки лікування навчилася відслідковувати моменти, що свідчать про початок загострення, і вчасно їх попереджати індивідуально підібраними медикаментами. Зараз вона працює провізором в аптеці. Кілька років тому зустріла хлопця, який, окрім діагнозу, розпізнав у ній хорошу людину та красиву дівчину. Вони одружилися, і сподіваюся, їхнє щастя триватиме довго.
Також в одного з моїх друзів діагностовано біполярний афективний розлад. На підбір відповідних медикаментів та психотерапію пішли роки. Не все було гладко. Але завдяки власним зусиллям та зусиллям лікарів йому вдалося ввійти в довготривалу ремісію, яка триває вже більше десяти років. Він успішно працює арт-терапевтом у лікарні, допомагаючи іншим людям».
*Примітка редакції. Вялотєкущая шизофренія або млява шизофренія — фейковий діагноз, який використовували в Радянському союзі в межах каральної психіатрії щодо дисидентів, правозахисників та інших незручних для влади людей, аби ізолювати їх від суспільства у психіатричних лікарнях та пригнітити волю сильними психотропними засобами. Офіційно українські психіатри не мають права його встановлювати своїм пацієнтам, проте часом це трапляється.
Більше про каральну психіатрію читайте у випуску: Під виглядом лікування. Як психіатрія в СРСР стала каральним інструментом
«Чоловіче, ви що, псих?» Як проявляється стигма
Формами проявів стигми є стереотипи, упередження та дискримінація.
«Феномен стигми, неначе капелюх, накриває це все — у ньому всередині відбуваються і кристалізація стереотипів, і дискримінація, й ізоляція. Тобто це не є етапи процесу, це різні грані стигматизації», — пояснює експертка.
Стереотипи проєктують колективну думку. Це механізм адаптації, завдяки якому можна швидко генерувати враження та очікування щодо людей, які належать до стереотипної групи. Упередження передбачає оціночну складову та привласнення стереотипу. Це тягне за собою виникнення стійкої емоційної реакції на те, що є об’єктом цього стереотипу. Дискримінація ж має у своїй основі безпосередньо вчинки та дії — зокрема, обмеження можливостей людини та відмову в задоволенні її прав.
Отже, стигма у сфері психічного здоров’я — негативні переконання, почуття та поведінка, спрямована на людей, які мають психічні розлади або ментальні проблеми. У побутовому мовленні та засобах масової інформації «червоними прапорцями» такої стигми можуть бути:
— зневажлива та образлива лексика («дурненький», «псих», «психопат», «шизофренік», «божевільний», «психушка», «дурка»);
— знецінення (або девальвація) психічних розладів («Богдан про “Слугу народу”: “Там є божевільні люди, психічно хворі”»);
— використання психічного розладу як ілюстрації до жарту
(«Чоловіче, ви що, псих?»
«У мене навіть довідка є!»);
— зображення людей, які мають психічні розлади, тільки лиходіями («“Зомбі-апокаліпсис” скасовується. Скалецька запевняє, що після медреформи психічно хворих на вулицях не побільшає»);
— беззаперечний зв’язок психічних розладів та насильства («Психічнохворих убивць і ґвалтівників відпустили гуляти вулицями на Житомирщині»);
— дошкульні або нечутливі символи психічних розладів («гамівна сорочка», «жовтий будинок», «галоперидол») тощо.
Серед наслідків стигматизації у сфері психічного здоров’я можна виділити: некоректне висвітлення у медіа та масовій культурі людей, які мають психічні розлади; неможливість розраховувати на отримання допомоги та доброзичливого обслуговування; нерозуміння близькими та друзями; уникання, антипатія та агресивна поведінка з боку інших людей; фізичне, психологічне та сексуальне насилля; труднощі з працевлаштуванням; ізоляція, утримання в закладах закритого типу тощо.
У розрізі того, як суспільство сприймає людей, що мають психічні розлади, можна виділити такі види ставлення:
— страх та відчуження
(«людей, які мають психічні розлади, слід боятися і, отже, не допускати їх до громади»);
— диктатура
(«люди, які мають психічні розлади, — “безвідповідальні тюхтії”, які самі винні у своєму стані, тому за них життєві рішення мають приймати інші»);
— жалість
(«люди, які мають психічні розлади, — неначе діти, тож потребують догляду за собою»).
На власному досвіді. Анастасія
«Боячись суспільного осуду». Про стигму з життя
У більшості людей термін «психічний розлад» асоціюється лише зі складними випадками, коли люди втрачають контроль над собою та здатні на неадекватні вчинки, каже дівчина. Хоч насправді психічні розлади мають різноманітні прояви.
«Якщо людина зіткнулася з однією з цих проблем, для суспільства вона автоматично стає, перепрошую, але процитую слова однієї знайомої жінки: “Психом, від якого можна чекати будь-чого”. Думаю, саме через це люди, які відчувають потребу відвідати психотерапевта, психіатра чи бодай психолога, часто не роблять цього, боячись суспільного осуду.
Якось подруга скаржилася мені на проблеми в особистому житті. Мовляв, чомусь нічого не складається, трапляються схожі типажі хлопців, супроводжує відчуття розпачу та безвиході. На мою щиру пораду звернутися до психолога, дівчина відреагувала словами: “Та ти що, божевільна?!” Конфлікт ми владнали. Але мене це засмутило.
Ще був один випадок у клубі латиноамериканських танців. Там був хлопець із розладом. У нього сильно тряслися руки, йому було складно запам’ятовувати рухи, були помітні проблеми з мовленням. Але він був напрочуд спокійним та зосередженим, старався запам’ятати все і повторити.
Більшість дівчат намагалася уникнути з ним будь-якого контакту, вони відмовлялися танцювати та відверто ігнорували його. І лише тренери, я та ще одна дівчина без проблем знайшли з ним контакт. Цей випадок мене неабияк вразив, оскільки клуб для любителів, хлопець не проявляв ворожості, але те, як з ним поводилися дорослі люди, було нестерпним. Згодом він пішов з гуртка».
Коли людина сама робить себе вигнанцем, або Що таке самостигма
Людина може зіткнутися з ментальною проблемою чи психічним розладом у будь-який момент життя. Тоді на її плечі лягає подвійне випробування. З одного боку, вона має впоратися з викликами розладу, аби він не заважав її нормальному функціонуванню. З іншого боку, вона має ще й протистояти уявленням соціуму. Якщо з першим завданням людина може впоратися, то подолати суспільні забобони буває не так уже й легко.
«Кожна людина є клітиною в суспільному організмі. І сам пацієнт із психічним розладом також є носієм і стереотипів, і упереджень, і, можливо, й дискримінації. Він собі спокійно жив до 25 років і думав, що його це все не стосується, що то інші можуть бути “божевільними, яких треба уникати”. А тут раптом з ним самим це стається. Але його упередження так нікуди й не поділися.
Виникає ситуація, коли соціальний контекст, норми та стереотипи, носієм яких була ця людина, повертаються проти неї самої. Вона стає об’єктом стигматизації і з боку умовно “здорового” соціуму, і з боку неї самої», — пояснює експертка.
Так через суспільну стигму людина стикається із самостигмою, коли переймає переконання соціуму вже на себе і погоджується з ними. Наприклад, людина, яка має психічний розлад, формує уявлення про те, що є безпорадною та некомпетентною (стереотип) і через це в неї формується низька самооцінка (упередження). Людина починає вважати нормальним те, що інші можуть її уникати, перестає шукати можливості для розвитку або навіть стає повністю байдужою до себе як до особистості (дискримінація).
Стигма. Історична довідка
Психічний розлад як «смерть розуму» та гріховна діяльність
Виділити момент початку стигматизації людей, які мають психічні розлади, доволі складно через кілька причин:
— недостатню кількість джерел (для античності таких повідомлень менше, ніж для середньовіччя, і це ніяк не означає, що в певний історичний період таких людей було менше або ставлення до них було кращим);
— різноманіття культур, які існували в одному часовому проміжку (наприклад, у середньовічну епоху поводження з пацієнтами було людянішим на теренах арабського сходу, зокрема, Каїрі та Багдаді, аніж у лікарнях Європи);
— вузьке розуміння самого поняття стигма (охоплювало лише негуманні методи лікування та жорстокі умови утримання в спеціальних закладах).
У часи античності вважалося, що психічні розлади (параноя, епілепсія, манія, меланхолія) виникали через вселення в людину духів (які, проте, не сприймалися з негативно). А, згідно з пізнішими уявленнями школи Гіппократа, це відбувалося через порушення циркуляції рідин в організмі.
Лікування важких психічних розладів часто відбувалося при храмах, де пацієнти мали відпочивати, утримуватися від алкоголю та сексу, здійснювати певні ритуальні дії тощо. Побутувало також і кровопускання. Перебування в подібних храмах для людей, які мали психічні розлади, асоціювалося із соромом.
В епоху середньовіччя з’явився новий термін для позначення людей з психічними розладами — lunatic («божевільний»). Він розкриває уявлення людей на природу психічних розладів: астрономічні феномени мали фізичний вплив на людину, і нею могли заволодіти сили зла.
Люди з психічними розладами часто жили при монастирях. Одним з перших спеціальних закладів був притулок в місті Мец (сучасна Франція), відкритий 1100 року. А 1247 року в Лондоні з’явився Вифлиємський шпиталь, який увійшов в історію під сумнозвісною назвою «Бедлам», тобто «повний хаос». На початку 1400-х років він уже був відомий своїм жахливим поводженням із пацієнтами. Їх заковували в кайдани, закривали у клітках та робили з цього своєрідний атракціон.
Туди за певну плату могли приходити всі охочі та палицями цькувати пацієнтів. Такі екскурсії тривали аж до початку 19 століття. Згідно з історичними документами, шпиталь заробляв на цьому 400 фунтів стерлінгів на рік — це означає, що протягом року його відвідували 96 тисяч людей.
Новий час став чи не найгіршим періодом у ставленні до людей із психічними розладами: вони вважалися уособленням «смерті розуму». Так, навіть англійського короля Георга ІІІ, який страждав від нападів спадкової хвороби, тримали в постійному голоді прикутим ланцюгами. І на 17-19 століття припав період становлення централізованих мереж притулків, які зазвичай славилися своїми негуманним умовами.
Таке ставлення було зумовлено уявленнями про природу психічних розладів — вважалося, що їх спричиняло недотримання морально-етичних норм. Так, 1704 року сімдесятирічного абата Баржеде помістили до лікарні Сен-Лазар до людей з психічними розладами. Опинився він на лікуванні через те, що займався комерційною діяльністю — надавав гроші під відсоток. Він вважав скупість гарною рисою та відмовлявся покаятися за свою «гріховну» діяльність.
Інший приклад — коли 16-річну дівчину ледь не відправили у схожий притулок через те, що вона відмовлялася покохати свого чоловіка. Лейтенант поліції наполягав саме на ізоляції жінки в заклад для людей з психічними розладами.
Мішель Фуко пише, що у 17-18 століттях бути людиною означає вільно мислити, а психічні розлади — це якраз інший, нелюдський бік з відповідним ставленням до таких людей. Пізніше розлад сприймали як повернення до чогось тваринного.
Промислова революція 19 століття тільки погіршила загальну ситуацію. Так, шпиталі у США будувалися відносно міст так, що в межах одного штату дорога займала день шляху. Це відривало людей з психічними розладами від сімей та лише посилювало соціальну дистанцію.
Тим паче, що в цей час французький психіатр Огюстен Морель запропонував концепцію психічного розладу як прояву дегенерації. Унаслідок цього деяких пацієнтів зараховували до «невиліковно хворих» або й «вроджених злочинців». Це зайвий раз підкреслило та посилило ставлення до психічного розладу як до чогось неповноцінного. Мовляв, цього треба боятися та уникати.
Як поняття стигми набуло звичного нам значення
Осучаснене поняття стигми увійшло до наукового обігу в 1960-х роках. Тоді канадсько-американський соціологЕрвінг Гофман оприлюднив свою працю «Стигма. Поводження з ураженою ідентичністю» («Stigma: Notes on management of spoiled identity»).
У ній Гофман виділяє три типи стигм:
1) «тілесні виродливості»;
2) «індивідуальні недоліки характеру, що сприймаються як слабовілля» (сплутаність свідомості, судимість, наркоманія, гомосексуальність, втрата роботи, спроби самогубства, радикальна політична позиція);
3) стигма «філогенезу раси і релігії, що передається від одного покоління до іншого» і таврує всіх членів сім’ї.
До цього моменту про явище соціальної стигматизації писали, проте не акцентуючи увагу саме на ньому та не використовуючи цей термін. Так, у роботі «Правила соціологічного методу» («Rules of Sociological Method») 1895 року французький соціологЕміль Дюркгайм описує стигму як соціальний феномен, не називаючи її:
«Оскільки не може бути суспільства, в якому індивіди більш-менш не відрізнялися б від колективного типу, то деякі з цих відмінностей неминуче набуватимуть злочинного характеру. Те, що їм надає такого характеру, — це не внутрішньо притаманне значення, а значення, яке їм надає колективна свідомість».
Стигматизації піддавалися, наприклад, члени примітивних суспільств, про що пише засновник психоаналізу, австрійський психолог Зиґмунд Фройд у праці «Тотем і табу». Будь-хто з маорі, хто торкався трупа чи брав участь у похованні, ставав нечистим. Він не мав права наближатися до іншої людини чи предмета без того, аби не «заразити» їх. Тому й не міг чіпати їжу руками, а лише хапати її з поверхні землі ротом.
Однією з найбільш фундаментальних праць на тему ставлення суспільства до психічних розладів є «Історія божевілля в класичну епоху» («A History of Insanity in the Age of Reason») французького філософа та історика Мішеля Фуко.
Автор описує еволюцію сприйняття «божевілля» від середньовіччя до початку 19 століття. Зокрема, він виділяє епоху «великого ув’язнення», коли виникли спеціальні ізолятори для «божевільних», жебраків, бездомних, людей із венеричними захворюваннями, самогубців, злочинців та інших маргіналів.
На думку Фуко, «криміналізація божевілля» була відносно новим винаходом, запропонованим добою Просвітництва. Соціальні структури, щовплинули на цю ідею, походять від страхів перед заворушеннями, які існували століттями. Хоча останніми роками методи лікування та умови закладів значно покращилися, перед нами лежить довгий шлях до повного прийняття суспільством психічних розладів.
На власному досвіді. Анастасія
Як стереотипи впливають на наші стосунки
«Через стереотипи часів каральної психіатрії люди бояться звертатися до спеціалістів. В основі цього лежить страх соціальної ізоляції, а також міфи про те, що в лікарні обов’язково “заколють”, “доведуть до стану овоча”, а “антидепресанти — майже те саме, що й наркотики”.
Протидіяти стигматизації в нашому суспільстві дуже важко. Коли тітка дізналася про мої проблеми із психікою, першою (та й основною) її порадою було звернутися до священника “на вичитку”. Інша знайома пропонувала звернутися до цілителя. Мало не щотижня давала нові адреси й переконувала піти до знахаря, який “вилікував знайому свата кума брата”. Але після кількох походів, на які мене таки вмовила релігійна мама, мені нарешті дали спокій. Я почала шукати фахівця.
Практично всі ті ж самі “кола пекла” проходили й мої знайомі. Аж доки не доводили себе до критичного стану, коли було зрозуміло, що це не “пороби” і не “біси”, а таке ж захворювання, як і цукровий діабет, гастрит, серцева недостатність, тільки психічного характеру.
Люди з психічними розладами можуть відчувати провину та сором. Адже коли ти скажеш комусь, що в тебе проблеми з серцем, на це відреагують переважно спокійно, навіть співчутливо. А от зізнатися у проблемах психічного характеру — зовсім інша річ. Цілком можливо, що тебе почнуть оминати, ставитися з підозрою та обережністю.
Якось після знайомства з хлопцем я вирішила розкритися та розповісти про період, коли у мене “розгулявся” тривожно-депресивний розлад. Мені здалося, що йому можна це довірити. Вгадайте що? Після згадки про таку проблему (яку я практично вилікувала) він просто зник, написавши, що ми “не сходимося характерами”».
Як викорінити стигму та жити без упереджень
Одномоментне викорінення того, що існувало тисячоліттями, — є утопічним завданням. Подолання стигми є поступовим, комплексним процесом, який відбувається в кількох площинах — самоприйнятті, отриманні нових знань та загальному розвитку суспільства.
Протиставляти себе Іншому є базовою потребою. Проте позитивний чи негативний зміст проєкцій залежать від зрілості людини, її врівноваженості та того, як вона справляється зі своїми негативними якостями.
Коли внутрішній баланс відновлено, коли людина краще розуміє себе і прислухається до себе, це призводить до того, що її проєкції стають м’якшими, а потреба проєктувати негатив назовні — меншою.
«Особистісне зростання непрямо, але дієво впливає на те, носієм яких стигматизаційних процесів людина є, і що вона транслює своїм рідним, друзям, дітям. Зціливши цю людину, зробивши її толерантнішою до себе, ми робимо її толерантнішою до інших.
Тому ментальне здоров’я кожного індивіда закладає свою цеглинку в те, щоби суспільство було толерантнішим, а мікросоціум, який є довкола людини, отримував більш здорові меседжі», — зазначає Юлія.
Зусилля ж людини, яка зіткнулася зі стигмою щодо себе, мають бути спрямовані на те, аби відновити самооцінку та рівновагу. За таких умов вона зможе спокійно і адекватно захищатися. Їй варто відповідати кривдникові так, аби він відчував, що говорить зі звичайною людиною, і також розумів, «де є його місце», каже Юлія:
«Якщо людина ще не прийняла, не поскладала на полички свої драматичні досвіди, вона буде гостро реагувати на ці напади. Можливо, ситуація й не вартує такої реакції, а вона не може стриматися і шкодить собі такою реакцією.
Проте людина може навчитися ефективніше захищати себе — відповідно до ситуації. Інколи можна пожартувати, сказати жорсткіше, обійти кривдника чи здійняти бурю в інтернеті, аби привернути суспільну увагу. Річ не в тім, що саме зробить людина, а в тому, як вона це робить і буде при цьому почуватися».
Крім особистих чинників, важливу роль відіграє достовірна та перевірена інформації, а також проведення просвітницьких кампаній, зокрема в школах. Але Юлія зауважує — у такому випадку ми працюємо тільки верхніх поверхах, на рівні інтелекту. Стигму ж не можна викорінити суто просвітницьким шляхом:
«Є підземна частина, корені того, чому ми дивимося на іншу людину і відчуваємо до неї страх, відразу, агресію, ненависть, огиду, відкидання. Це залежить від глибших речей, ніж просто поінформованість щодо психічних розладів».
Рівень стигматизації, у першу чергу, залежить від рівня зрілості суспільства: наскільки воно може забезпечити стабільне, повноцінне функціонування кожній людині, пояснює психотерапевтка:
«Коли базові потреби (медицина, освіта, житло, відчуття безпеки та стабільності) більшості суспільства задоволені, воно толерантніше й м’якше ставиться до Інакших, воно намагається про них турбуватися».
Takeaway. Анастасія
Без осуду та жалощів
«Через страх перед новим досвідом, небажання здобувати нові знання та розширювати світогляд, суспільство “відбраковує” значну частину чудових, розумних і талановитих людей, часто залишаючи їх в ізоляції. Я впевнена, що люди, які мають проблеми з психікою, не повинні почуватися злочинцями, “без вини винними” та соромитися своїх проблем.
Як на мене, переконати людей можна лише власним прикладом. Коли ти постійно спілкуєшся з людьми, вони розуміють, що це лише особливість, яка може проявлятись в надмірній чутливості та педантичності. Близький контакт може розповісти про тебе куди більше, ніж діагноз, зазначений в картці пацієнта. Звісно, переконати можна лише тих людей, які відкриті до нового досвіду.
Як і в мене в період тривожно-депресивного розладу, так і в знайомих, які мають більш серйозні розлади, час від часу трапляються форс-мажори та загострення, які вибивають з колії. Не все йде так, як того хотілося б, не все задумане вдається втілити. Проте такі ж труднощі трапляються і в інших людей. Тому з часом моє розуміння норми розширилося, а умовні межі, яке ставило суспільство, практично зникли.
Боротьба за своє життя, його якість та повноцінність — важка праця. Але вона дає свої плоди. Щоправда, значно легше було би жити в суспільстві, де ти можеш відкрито розповісти про свою проблему. І тебе сприйматимуть без осуду та жалощів. А просто як людину».
Джерела
Language, Stigma and Political Correctness: How We Talk about Mental illness.
Patrick W. Corrigan, Amy C. Watson.Understanding the impact of stigma on people with mental illness.
Michel Foucault. A History of Insanity in the Age of Reason.
Stephen P. Hinshaw. The Mark of Shame. Stigma of Mental Illness and an Agenda for Change.
Kellye McBride.A history of stigma.
Юлія Мединська, Ростислав Гривул. «Психоаналітична інтерпретація феномену стигматизації осіб, котрі страждають на психічні розлади».
Марія Смирнова. «Актуальність проблеми стигматизації в сучасних суспільних процесах».
P.S. Дякуємо Вікторії Антоненко та Олександру Кир’якову за допомогу у підготовці матеріалу!