Футбол на службі в олігархів

30 Липня 2020

Я ніколи не була великою прихильницею футболу, мені більше до вподоби хокей. Але у 2014 році я стала фанаткою українських вболівальників і ультрасів. Спочатку на Майдані, потім у ході війни з Росією. У дуже темні часи, коли здавалося б Україна падає у прірву, дуже добре стало видно світло цих людей. Загартованих у багаторічному опорі поліцейській державі, якою була Україна, і в яку її знову намагаються перетворити. Хоробрих достатньо, щоб без належного тренування та оснащення зупинити просування рускава міра весною та влітку 2014-го.

Був час, коли ціла країна і світ співали разом з ними, що Путін х%#ло, бувши абсолютно солідарними, не дивлячись на клуби, регіони чи будь-що інше.

Сьогодні ці самі люди потребують нашої підтримки та солідарності. Цього разу може виглядати, що йдеться про спорт чи якісь клубні політики. Але насправді йдеться про досі існуючу постійну загрозу для України — олігархів та їхній контроль за різними сферами нашого життя.

В Україні часто популярними є заголовки про гонорари чи зарплати спортсменів на Заході. Мультимільйонні контракти різних топ-спортсменів часто можуть конкурувати з бюджетом цілого міністерства культури, молоді та спорту. Але в Україні у спорті ситуація кардинально відрізняється. Тут у сфері спорту, так само як в охороні здоров’я і багатьох інших сферах, значна частина перебуває в тіні (яскравий приклад).

Держава ніколи по-серйозному навіть не підходила до того, щоб змінити цю ситуацію. Напевно, бо це занадто ризиковано. Страшно. Традиційно ніхто не хоче сваритись з олігархами. Тому вчергове єдиними, хто голосно намагається озвучити проблему, є представники фанатів футбольних клубів.

Останніми тижнями дуже багато уваги привернуло призначення тренером київського Динамо Мірча Луческу, колишнього тренера Шахтаря. І хоча багато людей вважають, що йдеться про неповагу до клубу чи просто незадоволення вболівальниками Динамо політикою власників клубу, йдеться про щось значно більше.

Українським олігархам вигідно тримати в тіні цілі сфери нашого життя. Тому що ця “тінь” — це мільйони українців, які роблять компроміси з власною совістю.

Якщо хороший футболіст Динамо чи Зорі не платить податків, то чому їх повинні платити Суркіси, Коломойський і Ахметов?

Якщо тренером топ-клубу призначається особа, яка в минулому дозволяла собі висловлювання про те, що “Росія і Україна для мене — одна і та ж країна. Їх розділила випадковість, історія…”, то чому таких призначень не можна робити Зеленському чи Шмигалю?

Якщо футболісти/боксери/плавці їздять на крутих автівках неспівмірних з їхнім рівнем офіційних доходів, то чому так само не можуть народні депутати, голови міських рад чи адміністрацій?

Кожного разу, коли хтось озвучує проблеми у поглинутих тінню сферах українського життя, цих людей намагаються зробити ціллю суспільного осуду. Мовляв, “А що вони хочуть? Всі так роблять”. І це майже завжди вдається.

Українському суспільству пора публічно обирати сторону у кожному подібному протистоянні, яке стосується цінностей. І активно підтримувати тих, хто має сміливість протистояти силам темряви. Український фанатський рух має рідкісну і таку цінну спроможність вголос називати речі своїми іменами. Давайте не кидати їх сам на сам з олігархами та їхніми слугами, як вони свого часу не кинули нас сам на сам з режимом Януковича.

#ДинамоБезСуркісів

Джерело фото