Про культуру протесту

26 Листопада 2020

Сьогодні у Сполучених Штатах святкують День подяки. Згадала час, коли в цей день ми разом з друзями-студентами української діаспори збиралися на традиційному параді. Цей парад влаштовує мережа торговельних центрів Мейсіз, в Нью-Йорку. У центрі Мангеттену щороку збираються багато людей. Всі радіють, їдять смачну їжу та дивляться на велетенські повітряні кульки і скульптури у формі героїв мультфільмів і казок.

Тому дуже ефектно виглядало, коли ми ставали посеред вулиці з серйозними обличчями, розкладали свої килимки, сідали на них і брали до рук транспаранти з закликом допомогти українським політв’язням.

Ми називали цю акцію “голодування” — оскільки нічого не їли в той час, як всі навколо святкували. Голодування на параді Мейсіз проводили кілька років поспіль і вони завжди справляли велике враження. Люди зупинялися, співчували нам та жертвували кошти на допомогу українським політв'язням в совєцькому ґулаґу та просвітницьку роботу, яку ми проводили, щоб познайомити світ з їхнею долею.

Голодування були одним із сотень різних способів, яким українська діаспора висловлювала та відстоювала національні інтереси по всьому світу. Життя української діаспори, в якій ми росли та навчалися, було невіддільно пов’язане з різноманітними протестами.

У період культурного обміну, який розпочався за Ніксона і Хрущова, до Детройту приїхав хор Червоної армії виступати. Ми хотіли показати американцям, що це лише шоу. Учасники хору виглядали щасливими і були добре вбрані, але весь їхній вигляд був фейком. Бо насправді вони представляли культуру режиму, який був зацікавлений лише у множенні рабів. Тож ми зробили вуличну театральну виставу, в якій я грала роль України, котру ведуть на шибеницю.

Кожного разу, коли були Олімпійські ігри, ми також виходили на протест. Аби нас помітили — треба було зробити щось екстраординарне. Від вбрання, яке утворювало величезний напис “Freedom for Ukraine” до бомб-смердючок. Щоби нас почули — часом доводилося зірвати якусь подію. Коли люди з неї виходили, ми роздавали їм “летючки” (буклети, в яких пояснювали, що відбувається в Україні). Діаспора завжди прагнула бути голосом українців, які не можуть говорити самі за себе, бо поневолені совєцьким режимом.

Жарти теж були одним із інструментів привернення уваги. Одного разу ми запросили на парад до Дня Святого Патрика кілька старших жінок з діаспори. Вони хотіли долучитися до протесту, тож ми навчили їх кричалок. Вони скандували англійською з сильним акцентом і це звучало справді смішно: “Ра-шен бу-черс ґоу ту хел!”.

Під час літньої програми “Стежками батьків”, яку організувала Фундація Українського Вільного Університету, ми поїхали на екскурсію до німецького міста Дахау, де був розташований концентраційний табір нацистів. Його збудували у 1933 році, спочатку з метою утримувати там політичних опонентів нацистів та інших людей, які чимось “завинили” божевільному режиму. Після 1935 року там почали масово ув’язнювати євреїв, а згодом і інші національності. На сайті музею вказано, що за 12 років існування концтабору Дахау було ув'язнено близько 200 000 осіб з усієї Європи. 41 500 було вбито.

Серед в’язнів були народи з усієї Європи. Тож у музеї на самому вході зробили залу, присвячену народам, які постраждали в цьому таборі. Для кожного народу присвятили стовп із написом національності чи країни. Також створили окрему галерею прапорів. Була також таблиця, в якій згадали навіть поодиноких загиблих з Канади, Китаю тощо. Проте в жодному місці музею не було ані згадки про Україну чи українців, які сотнями каралися і гинули в цьому концтаборі. В різні роки українці надсилали прохання до музею виправити цю помилку. Навіть у нашій групі, яка приїхала на екскурсію, були люди в родині чи особисті знайомі, які загинули у таборі Дахау.

Тож ми вирішили нарешті достукатися до адміністрації. Коли закінчився робочий день музею, ми з дівчатами й хлопцями зайшли у головну залу. Сіли в коло на підлозі та почали співати українські пісні. Це вразило працівників музею — вони одразу ж зреагували на нас. Спершу запитали вимоги, далі долучили колег з за кордону — музей адмініструють з різних країн і вони не могли приймати рішення самотужки. Приїхала преса, нас фотографували та брали інтерв’ю. Зрештою наші вимоги прийняли всього за кілька годин. З того часу в музеї-меморіалі Дахау українці представлені на рівні з іншими націями. Збереглася газета, де можна почитати про те, як все було

Ми завжди пильно стежили за подіями в Україні. Коли почалася Помаранчева революція, діаспора об’єднала зусилля як ніколи до цього. В Штатах прокотилася хвиля підтримки до України. Діаспора дуже дбала про те, аби про Україну говорили на всіх телеканалах. Тож влаштовувати акції в будівлях каналів під час прямих ефірів було звичною справою. Ми хотіли підштовхнути міжнародну спільноту на активні дії. І також хотіли підтримати українців на шляху до свободи та незалежності.

Після здобуття Україною незалежності, протестна культура тут розвивалася повільно. Зрозуміло, що це було неможливо після століть пригнічення й окупації. Але після Майданів, особливо — після Революції Гідності, все почало змінюватися.

Нещодавно моя колега Юта з ArcUA.org їздила в село у Луганський області, яке знаходиться на лінії розмежування. Вона стала волонтеркою програми з розвитку дітей у прифронтових територіях. Разом з іншими волонтерами вони приїхали до школи в цьому селі, на запит учнів навчитися робити...протест. Провести такий воркшоп попросив старшокласник цієї школи у організації, від якої приїхали волонтери. Директорка радо підтримала цю ідею. Учням запропонували протестувати проти чого завгодно. Однак вони відразу зрозуміли що варто об'єднатися навколо спільної думки, бо так їхній голос буде гучніший. Найбільше учнів згуртувалися навколо ідеї скасувати “домашку” — вони малювали плакати, виходили на двір, викрикували лозунги. За цією напіврозважальною акцією діти вчилися важливій навичці — бути почутими.

Протест — це спосіб постояти за себе і свою гідність. Об’єднати активну громаду навколо спільної проблеми. Стати голосом для тих, хто не може себе захистити. Вплинути на рішення державних структур. Відкрити очі на речі, які більшість людей ігнорує або не помічає.

Як і з усіма корисними речами, інструментів протестів намагаються маніпулювати в поганих цілях. Під час роботи в МОЗ ми часто могли спостерігати фейкові протести в інтересах корумпованих головних лікарів, ректорів чи народних депутатів. Але люди, що мислять критично й мають здоровий глузд зможуть відрізнити правдиві акції від фейкових.

Культура протестів дуже важлива для побудови вільної й незалежної держави, з якою будуть рахуватися по всьому світу. Її творять мільйони людей. Серед них є великі постаті, як Василь Стус, Oleg Sentsov, герої Небесної Сотні, більшість з яких поплатилася своїм життям заради відстоювання своїх ідей. Але також є мільйони інших людей, чиї протести не прогриміли на всю планету, але мали свій позитивний вплив. І не обов’язково вони стосувалися політичної чи культурної ситуації, а мали звичайну побутову мету.

Наприклад, громада почала сортувати сміття. Чи у дворі зробили дитячий майданчик. Чи зробили пішохідний перехід. Або поремонтували нарешті ями на дорозі. Завжди є щось, що ви можете зробити, аби привернути увагу до проблеми та відстояти її вирішення.

У цей День подяки хочу подякувати людям, які долучалися чи долучаються до культури протестів. Ви змінюєте світ на краще.