Про так звані "утиски російськомовних"

27 Липня 2020

Для більшості батьків знайти хороший дитячий садочок або школу –– цілий квест. Адже хотілося б, щоб там працювали професійні педагоги, черга у заклад була б не на три роки вперед, а навчання не коштувало половину сімейного бюджету. Також бажано, щоб до школи чи садочка не треба було їхати через все місто. Але для багатьох батьків та дітей цей квест набуває додаткової складності через їхню мову спілкування. Так, в Україні і досі є труднощі з отриманням освіти та різних послуг державною мовою. Люди, які розмовляють українською в Україні, регулярно почувають себе дискрімованими.

Політики п’ятої колони спекулюють на нібито атаках на російську мову. У той самий час діти, які не володіють російською, сидять в кабінетах у лікарів і не розуміють їх, бо до них не хочуть чи не можуть звертатися не просто рідною та зрозумілою мовою, а державною, як вимагає цього чинне законодавство.

Поки випадкові депутати вимагають виділити мільйони гривень на друк підручників російською, першокласники виходять з уроку української мови і слухають, як той самий вчитель на перерві переходить з ними на російську. А батьки україномовних дітей не можуть знайти для них спортивний гурток або заняття зі співу, де б тренери та викладачі говорили з ними українською.

І справа не в тому, що “якщо краще пошукати, то обов’язково можна знайти”. Проблема в тому, що таке питання взагалі не повинно виникати. Кожен громадянин має право прийти у школу, лікарню, кафе, кінотеатр, крамницю та отримати послугу державною мовою. Бо де, якщо не в Україні? Ніхто з нас не повинен ніяковіти та просити офіціанта звертатися до нас українською в Україні або місяцями шукати секцію з боксу для дитини, де б з нею говорили державною. Це має відбуватися автоматично.

Вже підростає покоління дітей, які взагалі не знають російської. Натомість багато з них змалечку вивчають, наприклад, англійську, німецьку чи французьку. Їхні батьки усвідомлюють, що це відкриє перед дітьми ширші горизонти та дасть можливість інтегруватися у європейську спільноту –– подорожувати, навчатися, сприймати західний культурний продукт. Ці діти не дивляться совєцькі або російські мультики. Деякі навіть самостійно перемикають, коли потрапляють на “Машу і Мєдвєдя”. Але “перемкнути” лікаря, вчителя чи тренера вони не можуть.

Згадайте, як ви вперше опинилися за кордоном: де все нове, а люди навколо говорять не рідною для вас мовою. Вам потрібен якийсь час, щоб адаптуватися, навіть, якщо ви вчили цю мову. А якщо ні? Якщо навколо вас всі спілкуються мовою, яку ви не знаєте? Діти в Україні, які не вчили російську (бо не повинні), нерідко змушені почуватися скуто у своїй же країні та навіть бути у меншості. Для багатьох це серйозний стрес, тому нерідко природне бажання бути зрозумілими та бути як всі змушує їх переходити на російську.

Але попри це політики в Україні продовжують здіймати ґвалт на “захист” російської мови та російськомовного населення. Маніпулюють цим заради прикриття російської агресії, яка розпочалася саме під таким гаслом, та задля заробляння політичних балів і рейтингів. Разом з цим проросійські рупори підживлюють дискурс про існування міфічної мовної суперечки і утиски російськомовних людей. “Соціологічні опитування” стають також інструментами для запуску штучних суперечок про мову.

Але правда є такою, що українцям у своїй країні доводиться буквально виборювати право отримувати послуги та освіту державною мовою чи витрачати час і зусилля, аби виховувати дитину в україномовному середовищі.

Говоріть українською, вимагайте і надавайте послуги українською, захищайте українську і пам’ятайте, що #МоваВажлива.

Тегайте в коментарях заклади, гуртки, спортивні секції (вказуючи місто), в яких спілкуються українською.