Що варто знати про "Нормандський формат"

08 Грудня 2019

Уже завтра в Парижі відбудеться зустріч у “нормандському форматі” на найвищому рівні. Будемо стежити за заявами керівництва держави та уважно аналізувати результати. Наразі з боку команди президента немає чіткої комунікації щодо цих переговорів, є лише загальні заяви. Це призводить до нерозуміння планів держави не лише у суспільстві, а й серед дипломатичного корпусу.

Для того, щоб краще розуміти, що відбувається та чому це важливо, варто нагадати, що таке власне “нормандський формат” та чим він відрізняється від мінського.

Переговори нормандської четвірки щодо врегулювання ситуації на Донбасі розпочалися 5 років тому. Вперше лідери України, Росії, Німеччини та Франції зустрілися 6 червня 2014 року у французькій Нормандії — у річницю відкриття другого фронту у Другій світовій війні. Ця зустріч започаткувала формат та визначила його назву, утім не дала жодних суттєвих результатів.

За останні п’ять років зустрічі та телефонні розмови проводились на різних рівнях — глав держав, радників, а також очільників Міністерств закордонних справ. На цих переговорах йшлося про введення миротворців ООН на Донбас, поліцейську місію ОБСЄ, звільнення військовополонених і бранців. Домовлялися також про режим припинення вогню та обговорювали можливість проведення виборів на окупованих територіях.

Утім, очевидно, що найбільш визначальними були зустрічі глав держав:

• Власне зустріч, яка започаткувала формат — 6 червня 2014 року.
• Зустріч 11-15 лютого 2015 року під час жорстоких боїв за Дебальцеве та Донецький аеропорт. Тоді були підписані другі Мінські угоди та ухвалена Декларація щодо Донбасу.
• Остання зустріч лідерів держав відбулась 19 жовтня 2016 року. Тоді домовились розробити “дорожню карту” з реалізації Мінських угод, у ній мали би прописати зобов’язання сторін, та описати кроки, які мають виконати сторони, а також гарантії виконання цих кроків.

Як тоді, так і сьогодні, Україна наполягає на виведенні російських військ із наших територій, звільненні заручників та забезпеченні доступу представників ОБСЄ на ці території. Але зрештою розведення військ було зірване, а домовленості так і не були реалізовані.

За час існування нормандського формату змінилися вже двоє учасників — Франсуа Олланда замінив Еммануель Макрон, а Петра Порошенка — Володимир Зеленський. Натомість режим Путіна досі керує Росією та продовжує вбивати українців. Путін й далі маніпулює домовленостями, висуває ультиматуми та знімає з себе відповідальність, коли йому це зручно.

Небезпека завтрашньої зустрічі в Парижі зумовлена ще й тим, що не всі учасники переговорів мають дозріле уявлення про те, ким насправді є Путін.

Крім того, складається враження, що існують дві реальності “червоних ліній” — публічна та непублічна з готовністю до компромісів. Це змушує остерігатися результатів. Саме тому громадяни України вимагають від Офісу президента обіцяти, що принципові червоні лінії будуть дотримані.

У жодному разі не можна погоджуватися на зміни до Конституції, які передбачають розширення повноважень місцевої влади в окремих районах Донецької та Луганської областей, адже це фактично легітимізує владу Росії та її найманців на цих територіях. Не можна проводити вибори на окупованих Росією територіях, доки там перебувають російські військові та озброєні колаборанти. І також у жодному разі не можна погоджуватися “забути” Крим в обмін на поступки Росії.

Крім того дуже важливо окреслити, що вибори, після деокупації, мають відбуватися лише за законодавством України і стандартами ОБСЄ, вони мають бути вільними та чесними. Тобто потрібно забезпечити участь українських партій, доступ медіа та право внутрішньо переміщеним особам голосувати. Якщо знехтувати цими умовами, Донбас так і залишиться під кривавим крилом Кремля.

Команда президента анонсувала, що на зустрічі в Парижі сторони планують запропонувати новий план реалізації Мінських угод, говоритимуть про закріплення особливого статусу ОРДЛО, і судячи з усього його пообіцяють реалізувати згідно "формулою Штайнмайєра", а також спробують продовжувати обмін полоненими та бранцями.

Що стосується Мінського формату, то варто розуміти, що ці переговори є більш тактичними, аніж зустрічі в “нормандському форматі”. Крім того, вони відбуваються за участі ватажків колаборантів. Мінські домовленості є суто політичними та аж ніяк не є надійним юридичним запобіжником припинення війни або дотримання принаймні перемир’я.

Проблема переговорів у Нормандському форматі, як і Мінську, в тому, що політична верхівка не комунікує з громадянами України про їхні плани. Безумовно, є закрита інформація, яка допомагає вигравати важливі битви. Але публічні заяви, які чуємо сьогодні, не додають впевненості, що національні інтереси буде збережено.

Напередодні саміту “червоні лінії”, які принаймні публічно окреслюють в команді президента, щодня посуваються в бік компромісів із Росією, компромісів щодо наших національних інтересів.

Виходить, що суверенітет нашої держави наразі залежить від одноосібного рішення, від емоційної стійкості та патріотизму буквально однієї людини.

Уже шість років українці зупиняли наступ російської армії. Воїни віддавали свої життя за те, щоб окупанти не просувалися вглиб країни. Мільйони українців у цей час у мирних містах збирали гроші на спорядження, їжу та форму, купували безпілотники та аптечки. І ніхто не дозволить здати наші території, закрити очі на проведення виборів під дулами автоматів та тим більше — перетворити Україну на федеративну державу.

Аби повною мірою усвідомити, які ризики несе недостатньо жорстка позиція в переговорах із Кремлем, варто поглянути на те, що відбувається зараз у Білорусі. У 2019 році Росія має намір просто поглинути незалежну державу, і найстрашніше, що це може відбутися за мовчазною згодою влади Білорусі.

Напередодні нормандської зустрічі загострилась риторика, про те, що в Україні нібито є люди, які не хочуть війни, і є ті, хто хочуть її продовження. Це відверта маніпуляція та свідома поляризація суспільства. Всі українці хочуть миру. Але нам не байдуже, на яких умовах буде цей мир.

“Мирні домовленості” на умовах агресора ніколи не принесуть нам миру. Президент Зеленський має рацію в тому, що всі хочуть завершення війни, але важливо, аби “турборежим” у цьому питанні не призвів до здачі національних інтересів.