Як допомогти ветеранам повернутися додому

24 Вересня 2019

"Для мене цивільне життя — ніщо. Там ми мали кодекс честі, а тут — це ніщо". "Там я міг керувати танком, а тут навіть паркувальником не можу влаштуватися". “Там у мене були друзі, я багатьох втратив, а тут, виявляється, це не має ніякого значення".

Це — репліки з культового фільму “Рембо. Перша кров”. Але ми впізнаємо їх не лише за фільмом, а й за реальним життям. Війна з Росією, через яку пройшли сотні тисяч українців, поставила перед нами всіма ще один виклик — соціалізацію ветеранів.

Днями натрапила на пост нашого військового Юрій Дмитренко, для якого цей фільм та діалоги після війни набули цілком реального значення. 

Лікування, реабілітація, в тому числі й психологічна, — це ще не весь шлях до остаточного повернення додому. Недостатньо забезпечити наших захисників медичною допомогою, житлом чи пільгами. Якщо обмежитися цим, то виглядає скоріше як спроба відкупитися та “з чистою совістю” не помічати людей, яким потрібно знову навчитися жити за правилами мирного життя.

Але не лише ветеранам доводиться реабілітуватися та соціалізуватися. Нам, як суспільству, також потрібно зрозуміти, що вони потребують поваги, а не співчуття, і навчитися давати це.

Не варто ховати очі, намагаючись відмежуватись від війни, та думати, що це все є відповідальністю держави. Держава може забезпечити соціальний захист, але щодня в побуті, транспорті, роботі — кожен має робити свій внесок. І зрештою на роботу приймає не лише держава. Дуже важливо, аби роботодавці усвідомлювали свою відповідальність і не цуралися брати в команду ветеранів.

У США існує теза, якою мотивують роботодавців, працевлаштовувати ветеранів: “Коли герої отримують роботу, компанії процвітають, а Америка стає сильнішою”. Там існує також чимало сервісів для пошуку роботи для учасників війни. В Україні це ж наразі лише поодинокі ініціативи, які варто об’єднати та просувати.

Водночас, маємо приклади успішних бізнесів, які від самого початку ставили своєю метою працевлаштування ветеранів російсько-української війни. Вони створювалися з ідеєю, що тут побратими можуть відновлюватися, соціалізуватися, але при цьому бути серед “своїх”. Останнє насправді дуже важливо. Робота серед людей, які розуміють потреби ветеранів, сприяє швидшій реабілітації та подоланню психологічних травм.

Також важливо допомагати ветеранам ставати більш привабливими для роботодавців — давати нові знання, навички. Це можуть робити як навчальні заклади, так і приватні ініціативи. Багатьом треба працювати над розвитком так званих “софт скілів” — навичками роботи з людьми, у мультизадачних командах. Адже ветеранам та ветеранкам доведеться перебудуватися з системи, де існував ворог, чітка лінія фронту та чітке розуміння завдань, — на більш розгалужену та неоднорідну систему мирного життя.

Декілька історій про досвід реабілітації та соціалізації ветеранів: http://bit.ly/2kD7tJP , http://bit.ly/2mE2uZZ

Ніхто з нас не зможе повною мірою відчути те, що пережили люди на війні. Там дуже швидко приходить усвідомлення того, наскільки крихким є людське життя. Ремарк стверджував, що повною мірою війну пережили лише мертві — мовляв, лише вони пройшли її повністю.

Але й тим, хто вижив та повернувся в мирні міста буває важко сидіти в офісі, виконувати буденні задачі після досвіду керування танком та виконання небезпечних завдань на фронті. Рішенням може бути зміна спеціалізації, опанування творчої професії. Творчість дає вихід емоціям, переживанням та болю, але при цьому транслює цей досвід на інших, допомагає зрозуміти.

Насправді важливо, аби ті, кому вже вдалося через важку роботу над собою, повернутися до мирного життя, знайти себе нового/нову, ділилися досвідом із побратимами та з самим суспільством. Детальніше

Дуже багато уваги та поваги криється у дрібницях. У побутовому ставленні, у розмовах, у погляді. Знаю, що досі трапляються ганебні випадки, коли водії принижують та хамлять ветеранам, коли ті користуються своїм законним правом на безоплатний проїзд у транспорті. Хоча можливістю їздити цим транспортом мирними містами завдячуємо якраз нашим захисникам.

За це кожен із нас може принаймні подякувати при зустрічі, приклавши руку до серця та без слів сказавши #ЗавдякиТобі. Цей прости жест нагадає нашим захисникам, що вони не самі із своїми складнощами, що їхня жертва не була марною, і що їхній подвиг дійсно цінують.

Ветерани як один повторюють, що їм не потрібні співчуття чи вічна вдячність. Для них важливо, аби українці в мирній частині України не гаяли час та розбудовували країну.

Ті, кого ця війна зачепила безпосередньо, дуже гостро ставляться до несправедливості, кумівства, життя за старими правилами та корупції. Адже кожен із них вів свою боротьбу, відвойовуючи українські землі та незалежність. І коли вони повертаються сюди, маємо показувати результати нашої боротьби за краще майбутнє сильної держави та здорового суспільства.

І нам всім важливо пам’ятати, що не буває “правильного” чи “неправильного” процесу соціалізації. Для кожного/кожної вона індивідуальна і ми, як суспільство маємо поважати та підтримувати ветеранів на цьому шляху.

поділитися