Як Росія забороняла українську мову

22 Лютого 2020

Вчора був Міжнародний день рідної мови. Принагідно нагадати, особливо деяким телеканалам, що проти української мови протягом чотирьох століть застосовувалася політика лінгвоциду з боку російського ворога. А міфи, народжені ще багато років тому та модифіковані російською пропагандою, живуть і досі та активно використовуються у гібридній війні проти України.

Наприклад, поширений міф, що російськомовна аудиторія не сприймає/погано сприймає контент українською. Ним часто виправдовуються українські ЗМІ, які створюють контент російською. Вирішила перевірити його на своїй сторінці у фейсбуці. З 300 тисяч людей, які підписані на неї, 137 тисяч користувачів у своїх профілях вказали як мову спілкування російську. І жодного разу, ніхто не скаржився на українську, не просив перекладу або ж російськомовного контенту.

Ці міфи народилися не на порожньому місці. Їм передувала цілеспрямована політика лінгвоциду проти української мови, яку вів російський ворог століттями.

Мабуть першим актом заборони української мови став Валуєвський циркуляр 1863 року. http://bit.ly/2SE8saI Це було таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Петра Валуєва, яке забороняло публікацію релігійний, освітніх та наукових книжок українською мовою.

“Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может” — зазначалося в документі. В 1864 в доповнення до циркуляра було прийнято Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою.

1876 року вийшов ще й Емський указ, який значно розширив сферу застосування Валуєвського циркуляра. http://bit.ly/2T0dcX0 Тепер забороні підлягав друк будь-яких художніх творів, постановка п’єс, публічне читання українською. Також діяла заборона на ввіз літератури українською мовою з закордону.

Совєцька влада також взяла на озброєння політику лінгвоциду. У 1930-х роках всі напрацювання у сфері українського мовознавства (зокрема ті, що вийшли за короткий період українізації 1923-1928 років) були оголошенні “націоналістичними” та направленими на відрив української мови від російської.

Кульмінацією сталінської політики проти української мови стало видання в 1948 “зеленого” (за кольором обкладинки) Російсько-українського словника, який укладався по принципу калькування російської лексики. Та лексика, яка погано узгоджувалася з російською мовою, просто не потрапляла до словника.

Поруч із старими імперськими практиками заборон та приниження мови в сфері освіти, культури і науки додалися і геть нові практики притаманні тоталітарній державі. Репресивний апарат було застосовано для того, щоби втрутитися у внутрішню логіку розвитку мови. Та закласти основу для вдалої русифікації.

Відносне пом’якшення для української мови відбулося за часів Хрущовської відлиги — у 1950-1960 роках. Передусім, це пов’язано з діяльністю шістидесятників. В цей період також були видані словники, які значно “погладшали” в порівнянні з сталінською добою.

Але вже на початку 60-х рр. у системі Академії наук СССР було створено Наукову раду з проблеми “Закономірності розвитку національних мов у зв’зку з розвитком соціалістичних націй”. Вони мали розробити теоретичне підґрунтя русифікаторської політики. Мови народів, які окупували совєти, було поділено на перспективні та неперспективні. До перспективних відносились: російська, вірменська, грузинська, латиська, естонська, литовська. Тобто перспективними були ті мови, де народи погано переходили на російську в побуті. Не перспективні мови мали врешті решт злитись з російською.

У 1970-1980 роках, за часів Брєжнєва, русифікаторська політика тільки поширилася. Тепер проти свідомої інтелігенції було вчинено репресії.

У 1978 році була видана Постанова про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури, у 1983 році — Постанова про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення заробітної плати вчителям російської мови на 15%.

Загалом період відзначається активним наступом в русифікаторській політиці. Утисків зазнали перекладачі та літератори. До спілок письменників надходили списки слів заборонені для використання.

Детальніше про історію лінгвоциду української мови під час окупації совєтами можна почитати у книжці. 

Але й після розвалу союзу тривають спроби переслідування української мови та посилення позицій російської. На законодавчому рівні такою спробою у 2012 році став закон Колесніченка-Ківалова, який скасували вже після Революції Гідності.

Потім були довгі спроби дискредитувати вже ухвалений закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, який нарешті на законодавчому рівні поставив використання української у пріоритет. До речі, раніше писала пост про те, що роз’єднання через мовне питання українців є лише фантазіями російської пропаганди. 

Всім, кому заважає вільна Україна, дуже потрібно переконати нас у власній меншовартості. А це робиться зокрема шляхом відбирання в українців власної мови. За часи тоталітарних режимів для цього використовувався прямий лінгвоцид. Зараз, коли старі методи недоступні, пропагандисти розповсюджують численні міфи та маніпуляції. Зорема їм дуже зручно, щоб українці вважали поширене вживання російської, як наслідок “братніх” стосунків між народами. Насправді ж це наслідок кривавої політики репресій і лінгвоциду.

Саме завдяки принциповим та сміливим українцям, мова вижила та відродилася після численних спроб її знищити, що тривали століттями. Завдяки ним сьогодні українці чудово розуміють українську та все більше розмовляють нею. Це особливо помітно в громадських місцях. Все більше людей починають сприймати перехід на українську для себе набагато глибше, аніж просто крізь призму зручності чи незручності.

Використання української стає питанням культури та пріоритетів. А якщо зазирнути в нашу історію, це також стає питанням принципу.

Плакат Andriy Yermolenko