Чи лікує час. Як пережити смерть близької людини

27 Лютого 2020

Авторки: Валерія Діденко, Юта Коргун, Леся Любченко

Смерть — не дуже зручна тема в нашому суспільстві. Про неї неохоче говорять і намагаються навіть не думати. Так чи інакше, до втрати близької чи рідної людини важко та й майже неможливо підготуватися. 

Але це не змінює природного ходу речей: рано чи пізно з горем втрати стикається кожен. 

Як пережити смерть близької людини? Як прийняти факт, що вона пішла та ніколи більше не повернеться? Кожна людина по-своєму переживає втрату близьких, і комусь з цим досвідом впоратися надзвичайно складно, а комусь — легше. 

У цьому випуску спецпроекту «PsycheЯ» («ПсихеЯ») ми поговоримо про ускладнену реакцію втрати. Це психічний розлад, при якому після смерті близької людини виникає стійке та всеохопне відчуття скорботи й горювання. Воно характеризується тугою за померлою людиною або постійною зайнятістю справами, що мають до неї стосунок. Людина не може займатися професійною діяльністю, відчуває емоційне оніміння, а також те, що втратила частину власного «Я», і це триває протягом більше, ніж півроку після втрати.

Аби розібратися у цих процесах, Ольга Мінченко переклала для нас статтю Марі Лундорф, докторантки кафедри психології та поведінкових наук в Орхуському університеті в Данії.

Як ми можемо переживати скорботу

Трагічним фактом життя є те, що більшості з нас доведеться пережити втрату близької людини. Щорічно по всьому світу помираєприблизно від 50 до 55 мільйонів людей, і за підрахунками, кожна смерть залишає в середньому п’ятьох людей у скорботі.

Пережита втрата зазвичай викликає цілий ряд психосоціальних реакцій, зокрема, припинення соціальної активності, глибокий смуток, нерозуміння власної ролі в житті та бажання побути на самоті. Під час гострої фази скорботи такі реакції часто є всепоглинальними, надзвичайно болючими та вкрай згубними. Може здаватися, ніби любов до померлої людини раптом втрачає об’єкт сприйняття, залишаючи того, хто в скорботі, наодинці з порожнечею.

На щастя, з часом більшість людей, як правило, знаходять достатньо ресурсів, щоби пристосуватися до свого нового життя без людини, яку вони втратили. Вони не обов’язково «переборюють» свою втрату, радше, вчаться з нею справлятися. 

На жаль, це стосується не всіх. Дедалі більше досліджень у галузі психіатрії та психології доводять, що значна частина людей — приблизно кожен десятий — не оговтуються від горя. Натомість гостра реакція займає більш тривалий період, що призводить до розвитку соціальних, психічних та фізичних проблем.

Читайте наш попередній матеріал: «Встати і йти вперед». Що таке психологічна стійкість та як її досягти?

Різниця між типовою та більш проблемною версією скорботи може бути проілюстрована за допомогою аналогії. Як і фізична рана, що здебільшого гоїться самостійно, навіть якщо це відбувається болісно і повільно, більшість людей «одужують» від свого горя без будь-якої спеціалізованої допомоги. Однак періодично фізична рана запалюється, і ми використовуємо мазі, креми та пластирі для сприяння процесу загоєння. Так само іноді можуть виникати ускладнення в процесі подолання горя, і тоді необхідна додаткова допомога для лікування «запаленого» горя.

Заплутане поєднання індивідуальних і контекстуальних факторів може призвести до розвитку складних реакцій скорботи. 

Уявіть собі Емі, 50-річну жінку, яка живе спокійним життям із чоловіком та двома синами-підлітками. Під час пробіжки у чоловіка раптово стається інфаркт, і він падає на землю. Перехожий робить йому масаж серця, але за кілька годин місцева лікарня оголошує його мертвим. Цей гіпотетичний досвід може викликати дуже різні прояви горя в Емі. 

За одним сценарієм ми бачимо Емі, яка дуже страждає від втрати під час гострої фази скорботи. Вона витрачає величезну кількість часу та енергії на підготовку похорону, сортування речей свого померлого чоловіка та налаштування жити далі вже в ролі вдови. На роботі з розумінням ставляться до її ситуації, колеги та керівник підтримують її та створюють умови для налагодження робочого процесу під час відсутності жінки. Вона наполегливо працює над тим, аби повернути своє життя, аби дати дітям щасливе дитинство. За п’ять років після своєї втрати жінка активно допомагає організації, котра займається профілактикою серцевих захворювань. Вона й досі надзвичайно сумує за своїм чоловіком, проте вдячна за роки, проведені разом.

За другим сценарієм шок і травма від смерті чоловіка можуть штовхнути Емі на інший шлях: вона бореться з прийняттям втрати і навіть через роки після смерті чоловіка зберігає всі його речі недоторканими; керівники на роботі не входять в її становище, тож вона втрачає роботу через забагато лікарняних днів та зниження працездатності; а її постійний поганий настрій та нестача енергії відвертають від неї друзів та родичів. За таких умов Емі не в змозі забезпечувати своїх синів, провокуючи їх на самотність, розчарування та самоненависть; вона не виявляє інтересу до зовнішнього світу і повністю охоплена смутком, який не зменшується з часом.

Ці протилежні гіпотетичні сценарії ілюструють нам, як чутливість до ускладнень, пов’язаних зі скорботою, може змінюватись залежно від ключових факторів (скажімо, рівня соціальної підтримки, особистого стилю боротьби з несприятливими обставинами, пошуку нових інтересів після втрати). 

Якщо людина, яка переживає горе, не отримує належної підтримки, надалі це може створювати згубні наслідки, як-от підвищений ризик погіршення стану здоров’я, зниження якості життя та загального функціонування.

Як зрозуміти, що вам важко впоратися

Дослідження, що підтвердили відмінність у здатності протистояти горю і пов’язані з цим згубні наслідки, змусили Всесвітню організацію охорони здоров’я (ВООЗ) 2018 року включити діагноз скорботи до класифікації психічних розладів, відомої як ICD-11 (Міжнародна класифікація хвороб 11-го перегляду), яка буде інкорпорована до систем охорони здоров’я до 2022 року. 

Новий діагноз, якому дали назву «тривалий розлад через скорботу», характеризується інтенсивним смутком або постійною заклопотаністю через померлого; він супроводжується сильними емоційними переживаннями (наприклад, почуттям провини, заперечення, гніву, труднощами з прийняттям смерті, почуттям втрати частини самого себе) і значними порушеннями функціонування, які тривають довше, ніж півроку після втрати.

Оскільки МКХ-11 буде впроваджена в найближчі роки, виникає необхідність поширювати інформацію про діагностичні критерії тривалого розладу через скорботу серед медичних працівників, які контактують з постраждалими у лікарнях, госпісах, відділеннях інтенсивної терапії, а також лікарів загальної практики, щоб допомогти їм впізнати діагноз та запропонувати відповідну допомогу тим, хто цього потребує. 

На жаль, заголовки ЗМІ про новий «діагноз горя» створюють враження, ніби тривалий розлад через скорботу відносить всі види скорботи до патологічних реакцій. Це досить прикро, оскільки може змусити деяких людей ховатися або приховувати своє горе в спробі уникнути діагнозу. Також профілактичні втручання, спрямовані на нормалізування реакції скорботи, можуть бути як неефективними, так і навіть протипоказаними, тому важливо, щоб тривалий, ускладнений стан скорботи не був діагностований без потреби.

Діагностичні настанови, розроблені ВООЗ, застосовуються психіатрами та психологами у більшості країн світу, і визнання тривалої скорботи офіційним психічним розладом має кілька практичних наслідків. 

Раніше симптоми тривалого розладу через скорботу часто трактували як ознаки депресії та лікували антидепресантами, але ці типи препаратів мали мінімальний ефект у покращенні симптомів скорботи. Є надія, що визнання тривалого розладу через скорботу окремим явищем забезпечить відповідний розподіл ефективних психосоціальних методів лікування.

Подібні підходи охоплюють елемент психоосвіти: інформування клієнта про здорові та більш патологічні версії скорботи та обговорення терапевтичних цілей. Люди, які переживають тяжке горе, часто уникають людей, ситуацій чи предметів, які нагадують їм про постійність їхньої втрати, тому часто використовується метод експозиції. 

Експозиція може містити переказ розповіді про втрату або виявлення особливо тривожних спогадів, яких людина схильна уникати, а потім поступово переглядати ці спогади протягом і між сеансами лікування.

Останні етапи терапії часто орієнтовані на майбутнє, вони націлені на відновлення життя без померлих. Ця стадія наголошує на встановленні та підтримці здорового зв’язку з померлим, включаючи прийняття того, що життя триває, і цілеспрямовану допомогу у відновленні змістовних стосунків.

Вислів «час лікує всі рани» лише частково відповідає дійсності, оскільки для сильно запалених ран час не є рішенням. Потрібно звернутися до фахівця та пройти спеціалізоване лікування для сприяння процесу загоєння ран. Пригнічені горем люди, які відчувають ускладнення в процесі скорботи, часто описують свій стан як надзвичайно пригноблений, непосильний і виснажливий. 

Як показано у прикладі з Емі, соціальне оточення людини є вирішальним фактором. У той час як оточення, котре підтримує та ставиться з розумінням, здатне виступати захисним фактором проти тривалого розладу через скорботу, втрата стосунків з друзями та родиною може призвести до соціальної ізоляції та посилити почуття безглуздості, сприяючи розвитку тривалого розладу через скорботу. 

Важливо знати, що професійна допомога є доступною. Якщо ви читаєте це і впізнаєте симптоми тривалого розладу через скорботу у когось зі знайомих — або, можливо, у себе — зверніться за професійною підтримкою, оскільки не все горе лікується часом.

Про кроки реабілітації після смерті близької людини, як жити з втратою та у який спосіб пристосуватися до нової реальності, «Психеї» розповіла психологиня виїзної служби паліативної допомоги Олена Коваленко.

Як ми сприймаємо смерть близької людини? 

— як горе

— як втрату

— як шок

— як гнів на обставини, на себе, на лікаря, на померлого 

— як відчай 

— як заперечення 

— як сум

— як провину тощо.

«І це все нормально. Наші переживання індивідуальні та залежать від нашої близькості з померлою людиною», — пояснює Олена.

Чи можемо ми відчувати «ненормальні» переживання, такі як:

— чути голос 

— відчувати запах парфумів 

— розмовляти 

— «чути» кроки 

— відчувати присутність померлої людини

— бачити сни про неї 

— ставити на стіл додаткові столові прибори 

— зберігати речі та кімнату в недоторканості 

— не відчувати ніяких почуттів? 

«Так, можемо. І це є абсолютно природним для кожної людини переживанням стану шоку та заціпеніння. 

Але саме в такий момент бажано, аби хтось був поруч. Просто був і необов’язково розмовляв. Просто відслідковував, щоб не пропустити гострі реактивні стани.

Саме в такі моменти ми почуваємося маленькими, беззахисними та дуже часто потребуємо тактильних контактів», — пояснює Олена.

Коли настає найважчий час? 

«Є така думка, що найважчий час йде одразу після втрати. І це не зовсім так, тому що в момент втрати близької людини психіка вмикає біологічні захисні механізми. Нам може здаватися, що це нереально, а ми спостерігаємо за подіями з боку, бачимо щось на зразок кіно або гри. Ми можемо навіть нічого не відчувати, і такий стан триває від кількох годин до декількох  днів», —  зауважує психологиня.

Найбільш емоційно складний час настає на етапі відчаю, коли ми повною мірою усвідомлюємо неповоротність втрати. У цей час ми прагнемо зрозуміти, що сталося і можемо:

— знову і знову прокручувати в пам’яті обставини смерті

— ставити собі велику кількість різних питань «чому?»

— злитися на померлого за те, що він покинув нас та став причиною наших страждань 

— відчувати тривогу, страх власної смерті, страх втрати інших рідних та близьких.

Усі ці емоції є нормальними для людини, яка переживає горе і є нашою реакцією на власну безпорадність у цій ситуації. 

Плакати чи стримувати себе? 

Нічого в цьому світі не існує просто так. Емоційні сльози — це реакція організму на занадто важкі для психіки моменти життя: горе, образу, відчай, жалість, а також радість, ніжність і навіть прояв кохання.  

«Забороняти собі плакати не можна, тому що невиплакані сльози нікуди не щезають.

Блокування наших емоцій призводить до виникнення м’язової напруги в тілі, а це провокує порушення роботи всього нашого організму. 

Якщо хочеш плакати, а сліз немає, це говорить про м’язову напругу, яку потрібно знімати через різні вправи та техніки», — пояснює Олена.

Як зрозуміти, що сльози принесли полегшення? 

— після того, як ми дали волю сльозам, ми можемо відчувати себе спустошеними, але при цьому є полегшення в тілі 

— якщо ж сльози стали сенсом нашого життя, то це вже руйнує нас самих і наше оточення та потребує допомоги фахівця.  

Про це просто краще знати

Коли нам хтось говорить «не плач», то це турбота не про нас — людину, яка горює — а про самого себе, тому що оточення в цей час не знає, як нам допомогти. Ми можемо допомогти і собі, і їм, чесно озвучивши свою потребу «хочу плакати, а ти просто будь поруч і все». Це знімає напругу, і людина чітко розуміє, чим вона може допомогти.  

Процес скорботи: впоратися зі смертю ( відео)

Як можна допомогти собі самому?

— дозволити собі відчувати свої власні емоції 

— ми можемо відчувати різноманітні емоції від відчаю до радості 

— всі емоції, які ми переживаємо, мають право на існування

— всі наші емоції потрібні саме нам, щоб подолати горе та повернутися до життя 

— вчимося розуміти, що горе — це процес

— ми маємо усвідомити, що колись, одного чудового дня, хоч би на одну секунду нам випадково стане краще, потім на дві секунди і з кожним днем кількість цих секунд буде збільшуватися, а наш стан — покращуватися 

— ніколи не забуваємо про потреби свого власного тіла, тому що наша психіка і тіло — це одне ціле. Коли страждає одне, то й інше втрачає свої ресурси 

— якщо хочеться побути на самоті — відверто говоримо про це

— якщо хочеться поговорити з кимось про втрату, також відверто про це повідомляємо, бо це в першу чергу потрібно нам самим 

— працюємо з тілом та психікою через різні техніки (робота з диханням; робота з образами; масаж; тепла ванна з морською сіллю перед сном тощо) 

— приєднуємося до групи психологічної підтримки людей, які пережили втрату або працюємо окремо з психологом чи психотерапевтом  

— у моменти прояву страху перемикаємо свої думки за допомогою вправ. 

Вправа «Повернення тут і зараз»

Як тільки піднявся страх, дивимося навколо себе і усвідомлюємо, що фактичної загрози нашому життю немає. 

Знаходимо п’ять кольорів, які нас оточують. Це може бути що завгодно — стеля, підлога, машини, дерева, чашка. Нам потрібно чітко знайти колір та назвати його вголос.

Наступним кроком виділяємо п’ять звуків і їхнє джерело. Це може бути будь-що — звук машини, годинника, води в трубі, спів пташки, шарудіння ковдри. Слухаємо уважно, розпізнаємо та називаємо вголос.

Потім прислухаємося до відчуття власного тіла (руки — які вони: теплі або холодні; шия, спина, живіт, ноги тощо). Відчуваємо частини свого тіла уважно, повільно.

Відчуваємо ледь відчутні запахи, роблячи це повільно та уважно. 

Чого не потрібно робити 

— шукати в смерті близького свою провину, тому що дуже часто ми неадекватно сприймаємо ситуацію і перебільшуємо ступень своєї причетності до смерті  

— оплакувати без зупинки втрату близької людини 

— закриватися в собі 

— сприймати смерть близької людини як покарання 

— шукати порятунок в алкоголі та наркотичних засобах

— шукати спілкування з духом померлої людини 

— забути про власне життя. 

Олена наголошує: «Кожен з нас має індивідуальні часові рамки проходження всіх стадій втрати, але якщо ми застрягли в своєму горюванні занадто довго і живемо з цим вже роками, це має непокоїти нас та спонукати звертатися за професійною допомогою».

Замість висновку. Історія особистого досвіду (відео)

Варто прочитати

Julia Samuel. «Grief Works: Stories of Life, Death, and Surviving» 

Сесилія Ахерн. «P.S. Я кохаю тебе» 

Пол Каланіті. «Коли подих стає повітрям»

Елізабет Кюблер-Росс. «Про смерть і вмирання»

Ерленд Лу. «Мулей» 

Шарлотте Парді, Ґленн Рінґтвед. «Серце, плач»

Кетрін Раян-Гайд. «Візьми мене з собою»  

Ірвін Ялом. «Вдивляючись в сонце. Життя без страху смерті»

Варто подивитися

«Куди приводять мрії»/«What Dreams May Come», реж. Вінсент Ворд, 1998 рік 

«Не йди»/«Non ti muovere», реж. Серджіо Кастеллітто, 2004 рік

«Грейс з нами більше немає»/«Grace Is Gone», реж Джеймс К. Строс, 2007 рік

«Взимку буде рік»/«Im Winter ein Jahr», реж. Кароліна Лінк, 2008 рік

«Озеро Тахо»/«Lake Tahoe», реж. Фернандо Еймбке, 2008 рік

«Самотній чоловік»/«A Single Man», реж. Том Форд, 2009 рік

«Кроляча нора»/«Rabbit Hole», реж. Джон Камерон Мітчелл, 2010 рік