Синдром самозванця. Чому ми не віримо у власні успіхи та як з цим боротися

20 Листопада 2020

Авторки: Валерія Діденко, Юта Коргун, Леся Любченко

Чи здавалося вам коли-небудь, що ви недостатньо хороші для своєї роботи? Або що більшість ваших успіхів є дріб’язковими? 

Чи, можливо, ви боїтеся, що оточення, яке вважає вас справжнім професіоналом, незабаром розкриє, що ви некомпетентні. Докопається до правди і з’ясує, що ви займаєте посаду якоїсь іншої людини.

Така сильна невпевненість у власних здібностях та досягненнях негативно впливає на самосприйняття та провокує постійну тривогу. А також вона може призвести до так званого синдрому (або феномену) самозванця, який впливатиме на професійну діяльність людини зокрема та її життя загалом.

У цьому випуску ми поговоримо про те, що таке синдром самозванця, наскільки поширеним він є та як подолати уявлення про те, що наші успіхи є незаслуженими та випадковими. Розібратися з цим «Психеї» допомагала психологиня Наталія Раїник, а Катерина, яка працює інтернет-маркетологинею, поділилася своїм досвідом подолання цієї проблеми. 

Синдром самозванця. Кого це стосується

Синдром самозванця передусім стосується внутрішньої впевненості в тому, що ви не настільки компетентні та талановиті у сфері своєї діяльності, як думають інші люди. Простіше кажучи, синдром самозванця — це переживання почуття власної фальшивості.

Вам здається, що в будь-який момент вас можуть викрити як шахрая чи шахрайку — ніби ви не належите до того місця, де ви є, і ви потрапили туди тільки тому, що вам поталанило.

Через цей синдром людина може боятися брати на себе нові обов’язки, бо вважає, що не впорається, і часто не готова просити про допомогу, бо боїться, що так вона проявлятиме власну слабкість. 

З цим відчуттям в тій чи тій формі стикаються до 82% людей. Тож, синдром самозванця може вплинути на будь-яку людину, незалежно від її статусу. Відчуття, які він викликає, можуть бути не пов’язані ані з рівнем розвитку кар’єри, ані з успішністю. Так, переживати цей досвід може і студент під час складання заліку, і стажер, який потрапив у велику компанію, і навіть топ-менеджер цієї компанії. 

Термін «синдром самозванця» взятий з дослідження, проведеного 1978 року психологинями Полін Роуз Кланс (Pauline Rose Clance) і Сюзанн Імес (Suzanne Imes) з Університету Джорджії (США), під назвою «Феномен самозванця серед успішних жінок: динаміка і терапевтичне втручання». 

Дослідниці описали це явище на основі спілкування з жінками, що досягли високих кар’єрних результатів. Незважаючи на об’єктивні докази власного успіху, вони вважали себе негідними його і боялися викриття. 

«Укорінена нерівність в оплаті праці пов’язана, зокрема, і з тим, що жінкам важче добиватися підвищення, ніж чоловікам. Там, де чоловік з більшою ймовірністю буде відстоювати свої права, жінка часто не хоче діяти, тому що боїться здатися “важкою” і “незручною” в роботі. 

Через синдром самозванця жінки бояться брати на себе нові обов’язки, тому що думають, що не впораються, і часто не готові просити про допомогу, бо бояться, що в такий спосіб проявлять слабкість», — пояснює Наталя Раїник.

Так, професорка поведінкової економіки Університету Карнегі-Меллон в Пенсильванії (США) Лінда Бебкок (Linda Babcock), провела дослідження зі студентами бізнес-шкіл і з’ясувала, що чоловіки обговорюють підвищення зарплати в чотири рази частіше за жінок. При цьому, коли жінки все-таки говорять про підвищення, вони просять суми на 30% менші, ніж чоловіки, навіть попри те, що виконують однаковий обсяг роботи.

Тим не менш, Кланс та Імес у своїй статті зазначили, що прояви синдрому можуть бути у всіх людей, незалежно від статі. І дослідження 1990-х років підтвердили, що чоловіки також відчувають синдром самозванця. При цьому, вони рідше говорять про свої проблеми та звертаються до психотерапевтів, а розповідають про свої страхи хіба в анонімних опитуваннях. 

Власний досвід. Катерина

«Я постійно ставлю під сумнів свої знання і досвід. Десять років в інтернет-маркетингу, але досі здається, що цього недостатньо для впевнених консультацій, навчання інших, управлінських посад і старту власного бізнесу. 

Сотні курсів, десятки клієнтів, більшість з яких зі мною по три-чотири роки (а у сфері онлайн-реклами це вважається довгостроковою співпрацею), не додають впевненості. Початок кожного проєкту — це сумніви.

Переважно мене рекомендують як професіонала. За весь час роботи я не шукала клієнтів через рекламу. Усе тому, що не масштабуюсь, всіх веду сама, у мене немає помічників. 

І щоразу, коли телефонують з новою пропозицією, я не можу зрозуміти, чому мене рекомендують, і думка про “я не заслуговую” постійна. Здається, що я роблю недостатньо для того, аби заслужити рекомендацію».

Як проявляється синдром самозванця

Людина необов’язково почувається самозванцем постійно та у всіх сферах — це почуття може виникати епізодично. Синдром самозванця рідко є обумовленим реальною відсутністю знань і навичок.

Синдром самозванця не є офіційно визнаним психічним розладом, він не зазначений в Міжнародному класифікаторі хвороб. До поширених ознак цього синдрому належать:

— невпевненість у собі та власних здібностях,
— нездатність реально оцінити свою компетентність і навички,
— приписування свого успіху зовнішнім чинникам,
— зневажання власної продуктивності,
— страх, що ви не виправдали очікування,
— саботування власного успіху,
— постановка складних цілей і розчарування, якщо їх не вдається досягти.

Однак у цього феномену є й умовно позитивні наслідки. Почуття невпевненості в собі та страх не виправдати очікування може підживлювати мотивацію до виконання робочих завдань. Проте зазвичай це досягається ціною власного неспокою та постійного хвилювання за результат. 

Проблема з синдромом самозванця полягає в тому, що досвід успішних кейсів не впливає на вашу самооцінку. Що більше вам вдається досягти, то більше ви можете почуватися «не на своєму місці». Ви не можете усвідомити і присвоїти собі факт власного успіху.

Синдром самозванця супроводжується почуттями страху, сорому і провини. Наталя Раїник пояснює, що це страх того, що ваші колеги чи близькі викриють в вас самозванця; сором за те, що ви нібито обманним шляхом змушуєте людей вважати себе успішним, і почуття провини за те, що ви багато чого досягли без будь-яких значних зусиль.

Якщо людина досягає певних успіхів, то сприймає це суто як наслідок незалежних від неї зовнішніх обставин, удачу або випадковість. Гордість за власні здобутки може підмінятися сильним стресом. А підтвердження свого успіху людина може шукати в авторитетів (наприклад, у начальника, батьків чи викладача). Це уповноважує їх диктувати те, наскільки професійною, розумною та успішною ця людина є.

До того ж, люди, які мають синдром самозванця, зазвичай не говорять ні з ким про свої почуття. Зрештою, вони тільки посилюють занепокоєння і можуть призвести до депресії. 

«Людина, яка має синдром самозванця, постійно перебуває в тривозі, і цей стан може перейти в депресію. Або, навпаки, під час тривожності і депресії може виникнути синдром самозванця. Тобто це дуже пов’язані між собою речі, бо в основі цих станів є спільні відчуття», — зауважує психологиня.

Синдром самозванця перегукується з сильним почуттям невпевненості в собі та надмірного смирення, передбачає постійний страх перед викриттям, ізоляцією та неприйняттям. 

Розпізнати синдром самозванця на ранній стадії досить складно, адже спочатку він ховається за надвисокими результатами, пояснює Наталія Раїник. Замість того, аби розібратися в причинах невпевненості, люди прагнуть брати на себе все більше роботи і досягати ще більших результатів. 

Спочатку це призводить до швидкого кар’єрного зростання, але що вище людина піднімається, то складніше їй з цим справлятися, і то більше вона знецінює власні успіхи:

«Внутрішній конфлікт наростає, і якщо він не усвідомлюється, то може призвести до сумних наслідків. Для одних — це швидке вигорання, для інших — прокрастинація, а для когось — алкогольна залежність, депресія, тривожні розлади і панічні атаки. У таких умовах багатьом простіше відмовитися від наступного кроку і спуститися нижче, почавши все спочатку — часом в абсолютно іншій сфері».

Власний досвід. Катерина

«Іноді мені здається, що хвилювання щодо власної цінності та ефективності були завжди. Загалом, я гарно вчилася, була відповідальною, відвідувала гуртки і мріяла стати юристом. У мене було типове дитинство більшості дітей 90-х років зі своїми труднощами і прекрасними моментами.

Але в школі чомусь завжди було важко відповідати біля дошки, а думка про додаткові питання від учителя вганяли в ступор. Хоча я була досить ерудованою, і, навіть не знаючи фактичного матеріалу, завжди могла викрутитися завдяки логіці, базовим знанням і загалом світогляду.

Зараз я все пов’язую з вимогами у сім’ї. Від мене завжди чекали звершень. Сподівалися, що я буду “кращою, ніж…”. І якщо на горизонті, умовно, з’являлася якась “донька маминої подруги”, котра робила щось краще, мені про це казали. У дитинстві ми не аналізуємо, не робимо висновки і не ставимо під сумнів поведінку батьків. А вона багато в чому і формує синдром самозванця».

Перфекціонізм та дитинство. Як формується синдром самозванця 

Передумови для розвитку синдрому самозванця закладаються ще в дитинстві. Надалі ж вони розкриваються і проявляються під дією зовнішніх стресових факторів, пояснює психотерапевка. 

Таким фактором може бути набуття нової соціальної ролі, наприклад, після вступу до університету, зміни роботи чи й узагалі сфери діяльності, появи важливих стосунків тощо. У людини може з’явитися відчуття, що вона не належить до цієї спільноти, що її знань недостатньо, що вона не здатна впоратися з викликами, які перед нею постають.

«За моїми спостереженнями, цьому синдрому дуже схильні піддаватися молоді матері, особливо після народження першої дитини. Дуже важко оцінити свої успіхи, зрозуміти, чи доброю мамою ви є, особливо якщо вас з дитинства змушували сумніватися в собі.

Страшно почути від когось, що ти погана мама, страшно, що викриють і засудять. Такий страх штовхає часто до некорисних дій. Часом виходить, що наміри в людини хороші, але, зрештою, вона шкодить і собі, й оточенню, наприклад, надмірною турботою, яка переростає в бажання контролювати когось іншого».

Наталія Раїник наводить кілька можливих схем виховання, які можуть закласти у дитини синдром самозванця:

— батьки постійно порівнюють її з іншими і визнають лише чужі успіхи;
— батьки не хвалять, а лише критикують і осуджують;
— батьки зневажливо ставляться до дитини, не слухають її і дають зрозуміти, що вона не має прав на самовираження;
— батьки, навпаки, винятково хвалять дитину, навіть коли це недоречно, і постійно кажуть, що вона досягне нечуваних висот;
— батьки кидаються в крайнощі щодо своєї дитини: спочатку хвалять непропорційно до здобутих дитиною результатів, а потім бурхливо критикують, хоча ситуація є дріб’язковою.

Чимало сигналів такої поведінки зчитується не лише з того, що безпосередньо говорить дитині старше оточення, але й також із невербальної комунікації. Наприклад, з невдоволеної міміки, несхвальних поглядів, жестів, які закликають припинити щось робити, незручного мовчання, доторків, що здаються неприємними. Дитина відчуває, що щось іде не так.

«Якщо мама каже, що любить, а дитина цього не відчуває, то виростає з думкою про те, що з нею щось не так, і що мабуть в глибині душі вона погана, і треба робити все можливо й не можливе, аби ніхто цього не дізнався», — пояснює психотерапевтка.

Власне, це впливає на те, що людина, яка має синдром самозванця, не дозволяє собі припускатися помилок або не знати якоїсь інформації. Відповідно, людина намагається зробити все якнайкраще, а потім — вигорає. 

І попри те, що переважно синдром самозванця згадують в контексті роботи і професійних досягнень, він може проявлятися і в особистому житті людини, як зазначає психотерапевтка:

«Наприклад, жінка має в собі глибоке уявлення про себе як про погану людину. І в стосунках вона боятиметься, що її можуть “розкусити”. Через це старатиметься надто догоджати чоловікові, аби в нього не було шансів запідозрити її “поганість”. 

Але водночас чоловік навіть не підозрює про цей страх жінки — для нього вона “хороша”. Парадокс також у тому, що зазвичай жінка й сама не усвідомлює механізму, яким керується. Адже це щось інстальоване в неї ще в дитинстві і попри те, що завдає багато проблем, на жаль, не є очевидним».

Прагнення людини стати кращою в чомусь є цілком здоровим бажанням. Однак варто знайти той граничний стан, коли життя перетворюється на нескінченний моніторинг власних досягнень та іміджу. Вони ніколи не сприймаються як достатньо ідеальні, а сама людина зовсім не відчуває від того задоволення.

Самоорієнтований перфекціонізм — це досить токсична риса, адже змушує людину зосереджувати на цілковитому уникненні невдач. Нездатність прийняти нічого, крім ідеального, особливо притаманна людям, які мають синдром самозванця. Власне, у цьому полягає різниця між прагненням до досконалості та вимогою бути досконалим.

«Перфекціоністи часто потрапляють у патерн поведінки, коли вони ставлять перед собою надзвичайно високі завдання. І якщо вони роблять хоча б одну найменшу помилку, що не дозволяє їм досягти цієї мети, то одразу ж ставлять під сумнів свої навички та здібності», — пояснює Наталя Раїник.

Навіть якщо перфекціоністам вдасться досягти всього задуманого, вони все одно сваритимуть себе за те, що не можуть зробити більше. Вони часто порівнюють свої досягнення з досягненнями інших людей, які, на їхню думку, змогли домогтися більшого, і ненавидять себе за те, що їм далеко до них.

Перфекціоністи дуже швидко знаходять проблеми і надмірно критикують помилки, зволікають братися за певні завдання, адже бояться зазнати невдачі в них. Перфекціоністи не схильні розглядати власні успіхи як такі, що варті визнання. Натомість вони звертаються до інших людей, аби ті це підтвердили та схвалили.

Якими можуть бути «самозванці»

Синдром самозванця може проявлятися по-різному. Докторка Валері Янг, яка також досліджувала цей феномен, виділяє кілька типів його проявів.

1. Перфекціоніст (The Perfectionist)

Перфекціонізм і синдром самозванця часто йдуть обіруч. Перфекціоністи ставлять перед собою надмірно високі цілі, і коли їм не вдається досягти мети, вони відчувають сильну невпевненість в собі і непокояться тим, аби відповідати власному статусу. 

Вони є фанатами тотального контролю. Для того, аби щось було зроблено правильно, вони повинні зробити це самі. Але все одно ніколи не бувають задоволеними й завжди думають, що їхня робота могла би бути кращою. 

Замість того, щоб зосередитися на своїх сильних сторонах, вони схильні зациклюватися на недоліках або помилках. Це призводить до постійного неспокою та сильного тиску на себе.

2. Суперлюдина (The Superwoman/Superman/Super Student)

Оскільки люди, які зіткнулися з синдромом самозванця, переконані, що серед справжніх колег є «фальшивками», вони часто змушують себе працювати все більше і більше, аби відповідати статусу цих колег. 

Але це всього лише помилкове прикриття їхньої невпевненості. Перевантаження на роботі може зашкодити не лише ментальному здоров’ю, а й стосункам з іншими людьми. 

3. Природний геній (The Natural Genius)

Природні генії, як і перфекціоністи, ставлять перед собою неймовірно високу внутрішню планку. Але потім почуваються пригніченими, коли їм не вдається досягти успіху з першої ж спроби.

4. Соліст (The Soloist)

Такі люди є індивідуалістами і вважають за краще працювати поjдинці. Рівень самоповаги соліста безпосередньо залежить від того, наскільки продуктивним він є. Схильний розглядати прохання про допомогу як ознаку слабкості або некомпетентності, тому часто відкидає пропозиції про допомогу з боку інших.

5. Експерт (The Expert)

Ці люди завжди намагаються дізнатися більше і ніколи не задовольняються рівнем своїх знань. Попри те, що часто мають високу кваліфікацію, вони недооцінюють свої можливості.

Власний досвід. Катерина

«Останнім часом завдань стало так багато, що без списку [почуваюся], ніби без рук. Тому я планую кожен крок, навіть необхідність зайти в магазин і купити якусь дрібничку. А щодо перфекціонізму, то зараз настав етап, коли я намагаюся його позбутися. 

Думаю, саме він провокує мій синдром самозванця. Намагаюся довіряти своїм знанням і досвіду, покладатися на них, у першу чергу. І коли рекламні кампанії дають хороші результати, це ще одна можливість “закрити рот” самозванцю всередині себе.

Я працюю в онлайн-рекламі. Тут все можна порахувати. Про ефективність свідчить статистика, і з нею важко сперечатися. Тому для кожного проєкту на етапі входу я намагаюся максимально чітко прописати KPI. 

Не лише для того, аби конкретно пояснити клієнту, що ми отримали й звідки, а й для себе. Цифри дають мені конкретику і дозволяють оцінювати себе об’єктивно. Це вже гарний крок вперед».

Що робити, якщо ви підозрюєте у себе синдром самозванця

Поставте собі такі питання:

Скільки «так» ви нарахували? 

І що робити, якщо прояви синдрому самозванця аж надто співпадають із тим, що ви помічаєте за собою? 

Спершу — зрозуміти, чи ви справді почуваєтеся саме так. Синдром самозванця доволі ефемерний і не має чітких меж, а тому і його симптоми базуються лише на тому, як ви почуваєтеся морально (а не, як у випадку з психічними розладами, також і фізично). 

Наступний (та найголовніший) етап — визнання проблеми. Лише після того, як ви усвідомили, чого саме боїтеся та в чому саме сумніваєтеся, ви можете почати змінюватися. 

Валері Янг. Як подолати синдром самозваня. Виступ на платформі TED. (Відео)

— Відокремлюйте почуття від фактів. Умовно кажучи, якщо ви почуваєтеся по-дурному, це не означає, що ви дурні. Якщо ви розгубилися у стресовій ситуації, це не означає, що ви недбайливі по життю.

— Сприймайте свої досягнення прагматично, а не емоційно. Об’єктивно оцініть власні вміння та навички, які допомогли вам досягти кар’єрних вершин. Варто розуміти, що все це робили суто ви, і дякувати за ці досягнення ви маєте лише собі. 

— Подумайте, чому у вас виникає відчуття, ніби ви не заслуговуєте на цю роботу тощо. Ця думка може бути дискримінаційною, але вона важлива. Якщо ви людина з інвалідністю, жінка в чоловічому колективі, молода людина серед старших колег, афроамериканець серед представників європеоїдної раси, гей або лесбійка серед гетеросексуальних людей, ваші почуття щодо «не-заслуговування-на-роботу» можна пояснити соціальною нерівністю, упередженістю, дискримінацією чи стигматизацією щодо людей, які відрізняються. Але ж ці характеристики не впливають на вас як на професіонала, пам’ятайте про це. 

— Зосередьтеся на своїх сильних якостях. Спробуйте виписати свої позитивні риси — з професійної сфери та особистого життя. Ви швидко заходите спільну мову з людьми та справляєтеся зі стресами? Вмієте опрацьовувати та аналізувати великі об’єми інформації? Це саме те, завдяки чому побудувалася ваша кар’єра або особисте життя. 

— Реагуйте на негатив, стрес або невдачі екологічно. Кожна помилка є можливістю наступного разу вдосконалити продукт, над яким ви працюєте. Зробіть висновки та продовжуйте свій шлях: це аж ніяк не є причиною зупинятися.

— Дозвольте собі помилятися. Просто дайте собі право не знати чогось, не встигнути до дедлайну завершити проєкт, не мати сил вмикати комп’ютер у суботу о 21:00 тощо. Просіть про допомогу, якщо ви потребуєте підтримки. Ви передусім людина, а вже потім успішний працівник.

— Говоріть про свої почуття. Якщо ви сумніваєтеся в собі, спробуйте цим поділитися з близькою людиною. Якщо ви були успішними в роботі, але не відчуваєте навіть найлегшої ейфорії через завершений проєкт — поділіться і цим також. 

«Дуже корисним може бути проговорювання та обговорення успіхів з оточенням — попросіть про фідбек у колег або близьких. Це допоможе зрозуміти ситуацію, почути з уст інших про свої успіхи та досягнення, тим паче, що в нас не надто поширено говорити іншим хороші речі. Бо якщо думки та оцінки будуть лише в нас в голові, то ми будемо оцінювати зроблені нами речі неадекватно та викривлено.

Якщо людина перебуває в токсичному оточенні, де дуже важко щось обговорити толерантно, з повагою і без образ, то можна відвідувати психологічні групи і отримувати фідбеки від групи, яка є моделлю мікросоціума. Це означає, що до них належать різні люди з різних сфер, і почути їхню думку про себе може бути дуже корисно та цілюще».

Важливо, щоб у вашому житті була людина, яка приймає вас будь-яким або будь-якою, не засуджує, а передусім підтримує, додає психологиня. Вона радить звертатися до фахівця з ментального здоров’я і пропрацьовувати синдром самозванця, адже він часто йде в комплексі з іншими ментальними проблемами:

Що може робити HR-manager, щоб допомогти працівнику з синдромом самозванця

Синдром самозванця у працівників — це те, на що організація справді має звертати увагу. Те, як почуваються працівники щодо самих себе, та те, як вони оцінюють власні досягнення, може впливати на загальний психоемоційний стан, загострювати ментальні проблеми та психічні розлади, якщо такі є. Також синдром самозванця негативно впливає на стосунки між колегами. Робоча атмосфера може ставати токсичною, якщо вчасно не взятися за вирішення цієї ситуації. 

То що може зробити HR? По-перше, визнати, що синдром самозванця — це реальна проблема, яка може напряму впливати на якість роботи працівника та успішність організації відповідно. 

По-друге, почніть діалог з працівниками. Це може бути анонімне опитування в гугл-формі з кількома питаннями на кшталт «чи почуваєтеся ви гідними своєї посади». Так ви дізнаєтеся, наскільки синдром самозванця поширений у вашій команді. І що далі?

Визначте, з якими страхами можуть стикатися ваші працівники. 

У кожній галузі працівники стикатимуться з різними страхами та сумнівами. І залежно від того, як організована культура спілкування та взаємодії між працівниками і керівництвом організації, ці страхи та сумніви можуть зростати або зменшуватися. 

Наприклад, ви працюєте адміністратором в магазині, і вам здається, що ви не заслуговуєте керувати людьми та процесами. Ви боїтеся, що в поставках продукції щось зіб’ється через вас і виявиться, що ви — нікчемний адміністратор, якому просто поталанило знайти роботу в цьому магазині. 

Роль HR-менеджерів полягає в тому, аби заохочувати своїх працівників, підтримувати їх та допомагати здобувати нові знання, які можуть допомогти у кар’єрному рості. 

Створіть інклюзивний/толерантний робочий простір.

Люди, які мають синдром самозванця, можуть не почуватися належними до колективу через те, що вважають себе не вартими того. Організовуйте спільні події, залучайте до них кожного працівника, аби кожен з них почувався комфортно в команді. 

Не забувайте включати до спільних подій керівництво організації. Працівникам будь-якого рівня важливо розуміти, що робочі стосунки хоч і можуть бути ієрархічними, та все ж будуються між людьми, які рівні між собою. І якщо керівник знає про синдром самозванця, він може долучитися до того, аби допомогти працівникам повірити в себе. 

Нагадуйте в команді про цінність кожного з працівників. 

Святкуйте маленькі перемоги, відзначайте пройдений етап та проговорюйте ролі кожного працівника в ньому. Людині важливо відчувати, що вона причетна до цього досягнення і також, що це помічають інші люди. Це піднімає самооцінку, допомагає усвідомлювати власну ефективність та чітко бачити успішність того, над чим ви працюєте. 

Візьміть за традицію щотижня підбивати підсумки роботи. Так людина, яка має синдром самозванця, зможе порівняти власні досягнення з досягненнями людини, на яку рівняється, і зробити для себе певні висновки. 

Переконайтеся, що заробітна плата відповідає навичкам і знанням працівника. 

Вища і нижча зарплата, ніж того очікує працівник, однаково негативно можуть впливати на нього та його якість роботи. Якщо працівник отримує значно менше, ніж хотів би або думає, що заслуговує, то він розчарований тим, як його роботу оцінюють в організації. Це знизить його самооцінку та погіршить якість роботи. 

Якщо ж працівник, який має синдром самозванця, отримує вищу зарплату, він може думати, що його переоцінюють. Це сприятиме поглибленню його стану — страхів та сумнівів щодо того, чи вартий він цієї роботи та зарплати. 

Створіть безпечний простір для обговорення ментального здоров’я. 

Організуйте цикл лекцій або групову терапію для працівників. Ініціюйте розмови про синдром самозванця. Коли ця тема стає «легалізованою» до обговорення, колеги можуть бути більш відкритими одне до одного. 

Люди, які мають синдром самозванця, почуваються самотніми у своїх переживаннях, хоча насправді це дуже поширене явище серед працівників (особливо на керівних посадах). Знати, що хтось іще має таку ж тривогу, означає мати змогу визнати, що такі почуття не є «ненормальними» і полегшити ставлення до себе.

Якщо відкриті розмови не є притаманними вашому робочому середовищу, спробуйте інші канали комунікації. Долучайте навчальні матеріали про синдром самозванця до щотижневої розсилки працівникам, розвісьте тематичні й мотиваційні плакати, організуйте тиждень обізнаності про синдром самозванця (поруч з іншими ментальними проблемами).

Власний досвід. Катерина

«До певного моменту я не знала, що існує таке поняття і люди, які відчувають те ж саме. Почала більше дізнаватися. До речі, ви знаєте, що синдром самозванця в 70% випадків мають жінки? Можливо тому, що ми насправді постійно в собі сумніваємося? Для себе ми завжди “недостатньо”: недостатньо гарні, розумні, дбайливі, хороші мами, дружини і доньки.

Якщо концентруватися тільки на негативних проявах цього синдрому, звичайно, він руйнує життя. Як мінімум, ускладнює його. Якийсь час я цим переймалася, але пізніше спробувала подивитися на нього з іншого боку.

Синдром самозванця спонукає мене розвиватися і ставати кращою. Так, це не можна назвати приємним стимулом. Ти постійно борешся з собою, своїми страхами, невпевненістю у власній цінності. 

Це як аутотренінг для покращення настрою. Рекомендують щодня прокидатися, ставати перед дзеркалом і сміятися. Натужно, штучно, змушуючи себе. Але за певний час усмішка стає нормальним емоційним станом для організму. Тут щось схоже. Щодня ти сама переконуєш себе, що варта: посади, визнання, гарного проєкту, плати, яку отримуєш тощо.

Коли мені кажуть компліменти або хвалять мене, я дякую. Але щоразу хочу відповісти “немає за що”. Не тому, що так прийнято в межах культурного спілкування. А тому, що дійсно так  відчуваю. Думаю, насправді це теж відгомін дитинства і недостатньої кількості похвали й визнання в той час.

Зараз намагаюся себе зупиняти. Замість “немає за що” казати просто “дякую” і зупиняти себе в пориві вдячності зробити для людини значно більше, ніж обумовлено контрактом чи межами спілкування».

поділитися