Сьогодні день українського політв'язня
12 Січня 2020“Сказати, що це був якийсь особливий шок, не можна, бо ми знали, що таке може статися. Передусім треба було консолідувати сили, підтримати рідних. Ну, потім друге питання — це: коли прийдуть до тебе? Кожен з нас чекав. А тим часом ми якось відчули, що ми разом. Що наша малесенька щопта готова стояти плече до плеча, і що нам вдасться зберегти те, що Стус називав “прямостоянням”. Зі спогадів учасниці дисидентського руху Михайлини Коцюбинської, які дуже точно передають атмосферу та настрій небайдужих українців, які не хотіли миритися зі статусом окупованої України.
Сьогодні День українського політв’язня. Саме в цей день 12 січня 1972 року розпочалася масова хвиля арештів представників шістдесятництва. Цей день також називають “арештована коляда”, або різдвяні чи січневі погроми.
Такий “генеральний погром” зачепив багатьох дисидентів України. У Києві були заарештовані Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Данило Шумук, Микола Плахотнюк, Зіновій Антонюк, Олесь Сергієнко, Іван Коваленко. У Львові — В'ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець.
Це була спецоперація “Блок”, розпочата КГБ ще із середини літа 1971 року, з метою нейтралізації української еліти, придушення демократичного руху та припинення розповсюдження самвидаву. Приводом для арештів стало затримання 4 січня громадянина Бельгії, члена Спілки Української Молоді Ярослава Добоша, якого КГБ змусило “покаятися” у виконанні шпигунського завдання між закордонними антисовєцькими центрами та дисидентами в Україні.
Кремль дуже боявся свідомих українців і використовував свої звичні, напрацьовані десятиліттями методи, аби зупинити антисовєцьке “свавілля”.
Тоді було проведено сотні арештів та обшуків, тисячі людей тероризували допитами як свідків, багато з них втратили роботу чи були “викинуті” з університетів, їм закривали будь-які можливості для службового зростання, в тому числі друку чи видання робіт.
Влітку та восени відбулися судові процеси. Арештовані були засуджені за ст. 62 Кримінального кодексу УССР "Антирадянська агітація та пропаганда". Усі отримали вироки позбавлення волі терміном на п'ять-сім років у таборах суворого режиму та три-п’ять років заслання. Багатьох засадили в психіатричні лікарні. За спогадами представника руху Василя Овсієнка: “Вони опинилися у найтяжчому — абсолютно безправному (гірше смерти!) — становищі”.
В КГБ розуміли, що самими арештами буде складно зламати рух опору в Україні. Адже найбільша небезпека для режиму полягала у тому, що арештовані, які складали основу опору, були високо інтелектуальними людьми, а їхні слова та дії мали велике значення для суспільства. Арештів могло бути недостатньо, аби їх знищити. Їх треба було зламати психологічно.
Тому до багатьох дисидентів застосовували метод каральної психіатрії. Якщо із заслання чи після арешту можна було повернутися, то час затримання у психіатричних закладах був фактично невизначений. Крім цього, тут до людей застосовували різні методи зміни свідомості — нейролептики та інші препарати. Також КГБ використовувало методи залякування і шантажу каральною психіатрією або короткотермінове утримання в психіатричних закладах.
Шістдесятники продовжили свою боротьбу у неволі. Вони писали заяви, які висилали із заслань, голодували й страйкували для боротьби за статус політв'язня — за ініціативи "зеківського ґенерала" В’ячеслава Чорновола. Вони продовжували захищати свою гідність та честь усіх українців.
Але для історії дисидентського руху в Україні, арешти і запроторення до психіатричних лікарень стали визначальними. Всього за два роки опісля практично не залишилося людей, які були здатні відкрито виступати проти режиму. Але така політика Кремля дала й інші результати — хоч арешти і продовжувалися і після 70-х, це дало нове забарвлення руху українського опору, який поступово перетворювався на політичну опозицію.
Проходять десятиліття, але методи Кремля залишаються незмінними. Сотні українців все ще перебувають за ґратами у російських в’язницях, ув’язнені за політичними мотивами та за абсурдними звинуваченнями.
Не покарано й тих, хто організовував репресії у 60-80-х роках. Наприклад, співучасник розправи над дисидентом Василем Стусом, на той час совєцький адвокат, а зараз кум Путіна — Віктор Медведчук, попри свою антиукраїнську діяльність, досі має почесне звання Заслуженого юриста України.
Ще сумніше, що сьогодні в Україні людям шиють справи через політичні мотиви. І ціллю для цього обрано ветеранів і волонтерів. Поки наша правоохоронна система залишатиметься совковою, ми не позбудемось ризику потрапити в лапи Кремля знову.
Згадайте сьогодні всіх українців, які десятиліття тому і зараз продовжують у неволі Кремля боротися проти російського окупанта. Маємо пам’ятати про них і робити усе можливе, аби вони повернулися додому.