Гризу нігті і смикаю волосся. Коли це перестає бути просто поганою звичкою

13 Листопада 2020

Авторка: Леся Любченко

«Не гризи нігті, це некультурно», «не колупайся в носі, це соромно», «не видавлюй прищі, це некрасиво» — з самого дитинства чуємо ми від дорослих. Вони переймаються передусім тим, аби ми не підхопили інфекцію або не попсували собі шкіру. Проте що робити, якщо такі рутинні й нібито невинні дії перетворилося на базову потребу? «Аж руки чешуться щось собі зробити!»

У побутовому мовленні ми називаємо це «поганими звичками» — вони ніби свідчать про те, що в людини дуже слабка воля. Припинити гризти нігті непросто, так само, як і зупинитися, коли хочеться видавити ще один прищ. Переважно ці речі непомітні, а тому можна легко пропустити початок серйозніших проблем. 

Йдеться про повторювані поведінкові розлади, сфокусовані на тілі (або розлади повторюваної поведінки, сфокусованої на тілі, англійською — body-focused repetitive behaviors або BFRB), за яких людина завдає шкоди своєму волоссю, шкірі чи слизовим оболонкам. Такі розлади притаманні щонайменше одній людині з 20. Проте це число може бути значно більшим, бо далеко не всі розцінюють цю поведінку як серйозну ментальну проблему. 

Разом з психологинею Ольгою Мостовою «Психея» розбиралася, у чому полягає специфіка розладів повторюваної поведінки, сфокусованої на тілі. А студентка Марія поділилася з нами власною історією того, як вона справляється з одним із таких розладів, а саме з дерматиломанією.

Що таке повторювані поведінкові розлади, сфокусовані на тілі

До повторюваних поведінкових розладів, сфокусованих на тілі (тут і далі вживатимемо абревіатуру ППРСТ — прим.ред.), належать висмикування волосся, колупання шкіри, видавлювання запалень та чорних цяток, кусання нігтів, здирання задирок, розтягування нерівностей шкіри тощо. 

Дві головні ознаки цих розладів — орієнтованість на ділянки власного тіла та неможливість контролювати бажання проводити такі маніпуляції. Людина не може припинити робити це, навіть усвідомлюючи всю нераціональність своїх дій. 

Переважно вони є несвідомими, і людина робить їх автоматично, імпульсивно, навіть не відслідковуючи, або й узагалі на тлі інших — основних — дій (наприклад, читаючи книгу чи розмовляючи по телефону). Часом вона може використовувати різні інструменти, наприклад, пінцети, голки та шпильки, леза, ножиці тощо. 

«У нас всіх, мабуть, були такі моменти, що ми гризли нігтик чи гралися з волоссям. В англійській мові є слово “grooming” — “колупання в чомусь”, і це характеризує заняття тварин. А якщо щось притаманно тваринам, це вірогідно є природним і біологічно зумовленим», — пояснює Ольга Мостова. 

Проте зауважує: якщо такі дії вже призводять до фізичних наслідків або до труднощів із виконанням своїх повсякденних обов’язків, тоді це вже стає патологією:

«Іноді це на 10-15 хвилин піти в туалет, іноді це навіть години займає. Якщо людина має робити домашнє завдання, але намацала щось у себе на обличчі і на дві години закрилася в туалеті, то це домашнє завдання уже “постраждало” від того, що людина не могла себе стримати і не зробити цього». 

Серед найпоширеніших ППРСТ виділяють:

Людина вириває волосся зі шкіри голови, вій, брів та інших частин тіла, що призводить до суттєвої втрати волосяного покриву в майбутньому. Згідно з даними громадської організації «The TLC Foundation for Body-Focused Repetitive Behaviors», приблизно одна або дві людини з 50 стикаються з трихотиломанією протягом життя. 

Проявляється вона переважно в пізньому дитинстві та ранньому підлітковому віці. Якщо в цей період співвідношення хлопчиків та дівчаток є приблизно однаковим, то в дорослому віці 80-90% зареєстрованих випадків цього розладу становлять жінки. Крім того, 13-20% людей з трихотиломанією також ковтають волосся. Таке явище називається трихофагія.

Людина постійно торкається, тре, дряпає чи колупає шкіру, що призводить до зміни її кольору, утворення рубців і навіть серйозних уражень тканин. Може починатися з постійних доторків, а пізніше перерости в роздряпування вже наявних ран, видавлювання запалень на шкірі, розчісування нерівностей. 

Дослідження показують, що в 1-5% населення цей розлад спричиняє помітне пошкодження тканин та значні порушення у звичному укладі життя. Як і у випадку з трихотиломанією, переважну частину тих, хто має розлад пошкодження шкіри, складають жінки.

Людина обкушує нігтьові пластини, відриває і жує кутикули, прилеглі до неї м’які тканини, задирки, аж поки вони не починають кровоточити. Перші симптоми можуть проявитися в ранньому дитинстві, але не раніше, ніж у віці 3-4 років. 

Вважається, що хронічне кусання нігтів притаманне кожній четвертій людині, хоча оцінки поширеності дуже різняться і коливаються від 12% до 44% населення. 

«Перші симптоми поведінкових розладів переважно проявляються в підлітковому віці — з 11 до 15 років. Але є певна специфіка. Наприклад, трихотиломанія починається приблизно у 12 років у хлопчиків і в дівчаток. Дерматиломанія — приблизно в 15, коли можуть з’явитися проблеми зі шкірою. Є розрив і між статями: якщо спочатку більше хлопчиків мають цей розлад, то пізніше більше стає дівчат», — пояснює психологиня. 

Також до ППРСТ належать нав’язливе кусання губ та щік зсередини, поїдання кірочок з ран, потреба колупатися в носі та пошкоджувати його слизову оболонку (це явище має назву ринотилексоманія) та інші види поведінки, пов’язані з тілом або доглядом за ним.

Пройдіть невеличке опитування та дізнайтесь, чи присутні у вас поведінкові розлади

Власний досвід Марії. Як все починалося

«Дерматиломанія увійшла в моє життя десь у віці 11-12 років (зараз мені 20). На той час я навіть не підозрювала, що це може бути психічний розлад. Та й все моє оточення було впевнене, що це акне, і ніхто далі цю тему не розвивав. 

У мене дерматиломанія проявляється як видавлювання запалень та роздряпування ран на обличчі, шкірі в зоні декольте та на спині. З часом почала помічати, що якщо запалення я видавлюю усвідомлено, то рани розчісую неусвідомлено.

Я не пов‘язую дерматиломанію з якоюсь очевидною травматичною подією, яка б потім могла перерости в розлад. Але одна зміна все ж таки була. Десь до шостого класу я навчалася дуже погано, а потім різко почала багато вчитися і вже дев’ятий клас закінчила “на відмінно”. Можливо, це й посприяло розвитку дерматиломанії. 

Зараз навчання точно спричиняє її епізоди, але я вже знаю про це й намагаюся контролювати. Найчастіше мені дуже важко засісти за навчання, бо я знаю, що це буде довга та виснажлива праця. Дуже часто перед навчанням я маю пориви щось видавити (а також коли довго не можу щось зрозуміти), а в процесі, коли я найбільше зосереджена, переважно розчісую рани. 

Парадокс в тому, що я люблю навчатися і мені дійсно подобається те, що я роблю. Через бали я ніколи не хвилювалась, та й із викладачами в мене були гарні стосунки.

У коригуванні цього розладу дуже важливо, щоб людина сама розуміла, що коїться. Я, наприклад, дізналася про те, що в мене дерматиломанія, лише два роки тому. Тобто десять років я намагалася вилікувати акне, яке навіть не було моєю основною хворобою.

На симптоми дерматиломанії я наткнулася в Інтернеті. Дуже довго не могла повірити в те, що в мене саме цей розлад. Але я вже знала, якими є симптоми дерматиломанії, і почала їх помічати за собою. 

Деколи під час епізодів я зупинялася і розуміла, що це не акне, бо буквально напередодні шкіра була цілком чистою. Пізніше я записалася до дерматолога в Києві, який підтвердив дерматиломанію. Мені та моїм близьким стало зрозуміло, що це не підліткове, це не пройде саме собою і що декоративна косметика не допоможе, скільки її не купуй». 

Наскільки виражена ваша тривожність. У чому полягає специфіка ППРСТ 

У Міжнародному класифікаторі хвороб одинадцятої редакції повторювані поведінкові розлади, сфокусовані на тілі, виділено в окремугрупу обсесивно-компульсивних (ОКР) чи пов’язаних розладів. Проте між ними існує відмінність в інтенсивності вираження тривоги.

ОКР передбачає існування нав’язливої думки або стану, тобто обсесії, а також  компульсії — повторюваної дії, ритуалу, який людина мусить виконувати, аби начебто позбавитися цієї думки. Слід зауважити, що думкаі дія можуть бути взагалі не пов’язані між собою.

«Наприклад, у людини є нав’язлива думка, що її мама може померти. І її спосіб справлятися з цією думкою — це розкласти речі на порожньому столі за довжиною від більшої до меншої. Якщо цього не робитиме, її поглинає дуже сильна тривога: “А якщо і справді помре?” Проте коли розкладає речі, стає трішки легше, навіть якщо вона розуміє, що це безглуздо», — пояснює Ольга Мостова.

А от при ППРСТ немає настільки сильного почуття тривоги, пов’язаного з дією, яку робить людина. Тобто компульсія є, але обсесія виражена не надто яскраво:

«У людини немає ідеї, що якщо вона це запалення не видавить, то станеться щось страшне. Або якщо вона не обгризе ніготь, то хтось помре», — додає психологиня. 

І зауважує: хоча сором і почуття провини є і в одному, і в іншому випадках, при ППРСТ людина відчуває полегшення, яке межує з приємними відчуттями. А в ОКР єдиною ціллю є отримати хоча б якесь полегшення, при чому воно може й не настати. До того ж при ОКР людина усвідомлює свою поведінку, а ушкодження при ППРСТ можуть ставатись автоматично й несвідомо. 

«Наприклад, при ОКР я розумію, що сильно хвилююся, що не зачинила двері квартири, розвертаю машину і їду назад додому, щоб це перевірити (я точно знаю, що я зараз робитиму). А при ППРСТ буває так: я читала книжку, а потім помітила, що в мене немає половини брови».

Не слід цілком пов’язувати ППРСТ і з дисморфічним розладом (або дисморфофобією). Це психічний розлад, що характеризується нав’язливою ідеєю, ніби якийсь аспект тіла або зовнішнього вигляду людини є її серйозним недоліком, що вимагає якихось виняткових заходів для того, аби його приховати чи виправити.

Наприклад, людині не подобається її ніс. Вона цілком впевнена, що він неправильний, негарний, великий, всі його помічають. Людину неможливо переконати у зворотному і довести, що все в порядку. Вона може вдатися до хірургічного втручання. Проте навіть після операції з’явиться інша частина тіла, яка не буде людину влаштовувати.

«А при повторюваних поведінкових розладах може бути певна неідеальність на тілі, котра виступає як тригер, аби ця поведінка повторювалася. Цю неідеальність хочеться прибрати, але цілковитої впевненості, що ця частина всім помітна, немає. Люди не займаються цим через те, що одержимі своїм зовнішнім виглядом», — пояснює Ольга.

Відрізняються ППРСТ і від селфгарму, який майже завжди є усвідомленим процесом. Наприклад, людина розуміє, навіщо зараз бере щось гостре, йде до ванної кімнати, зачиняє за собою двері і що саме буде там робити. 

При селфгармі людина не завдає шкоди своєму тілу ненавмисно чи випадково. Його безпосередньою метою є отримання болю. Наприклад, людина хоче себе за щось покарати або відчуває важку інтенсивну емоцію і не бачить кращого способу з нею впоратися. Відповідно, біль допомагає відволіктися і перемкнутися на щось інше. А от біль при ППРСТ є лише побічним ефектом. 

Власний досвід Марії. Як проявлялася дерматиломанія 

«Я розрізняю в себе два типи дерматиломанії. Перший — коли в мене дійсно є щось, що я не прожила, не відчула, не проговорила вчасно або є якийсь страх, що призводить до тривожності, яка, у свою чергу, призводить до самого ритуалу. 

Під час ритуалу в мене в голові прокручується те, що я не прожила, декілька разів, ще й сильніше, ніж є насправді. Але після самого епізоду реальні почуття здаються настільки мінімальними порівняно з тим, що я прожила під час епізоду, що мене так сильно це вже не турбує.

Другий тип — це звичка. Над цим я дуже старанно працюю, бо якщо з психологічних мотивів все досить зрозуміло, то тут важче. Думаю, мене зрозуміють люди, яким було важко кинути палити. Якщо майже десять років щодня я травмувала свою шкіру, просто взяти й припинити це робити за один день не вийде. 

Під час таких епізодів я не відчуваю нічогісінько. Але після обох цих ритуалів завжди приходить злість на саму себе. Зокрема тому, що залишаються шрами, які просто так не прибираються. Усі ці роки моєю головною метою було прибрати шрами, але це майже неможливо.

Кілька місяців тому я мала піти на нову процедуру з їх видалення, але відмовилася від неї. Зараз я вважаю, що кожен шрам розповідає свою історію. А я свою дуже хочу розповісти. Вирішила, що не хочу видаляти шрами ні зі спини, ні з декольте, і що я їх лишу, дам їм повністю загоїтися, а потім наб‘ю татуювання, яке об’єднуватиме всі ці шрами в моє особисте сузір’я». 

ВІДЕО: https://www.youtube.com/watch?v=7KdGuG3E9JE 

Чому нас тягне завдати собі шкоди

Потяг до цих дій виникає внаслідок підвищеного внутрішнього напруження та стресу. Людина може бути сконцентрована на якомусь завданні, що викликає в неї тривогу, або ж думати про щось болісне, що вона планує робити, і це цілковито займає її увагу. 

А імпульсивна дія може дещо зняти напругу, призвести до певного полегшення і навіть принести задоволення. Людина відволікається від проблеми та на якийсь час перемикається.  

«На обличчі щось підпухло, і це дратує. Людина може швидко це вирішити — тобто видавити. Це таке собі “guilty pleasure”, що приносить сатисфакцію через те, що людина це зробила і розв’язала свою маленьку проблему. Деякі дослідження показують, що за таких дій у певній кількості виділяється дофамін. Тому вони пов’язані для нас з приємними емоціями», — пояснює Ольга.

Фактично, ППРСТ мають у своїй основі захисний механізм, спосіб перенесення емоцій, який людина спрямовує на саму себе. І з допомогою цих повторюваних ритуалів намагається розвантажитися та заспокоїтися.

Проте й є інший бік медалі. Серед потенційних загроз здоров’ю людини внаслідок ППРСТ можна виділити:

— повне або часткове облисіння;
— мозолі, шрами, рубці;
— занесення збудників різних інфекційних хвороб;
— захворювання ротової порожнини та зубів;
— пошкодження м’язів або нервового закінчення внаслідок тривалого перебування у фіксованому положенні;
— утворення трихобезоарів — грудок волосся, яке скупчується в шлунку або кишківнику внаслідок його поїдання людиною. Потребує хірургічного втручання. 

Окрім того, внаслідок втрати контролю над своєю поведінкою людину може супроводжувати почуття безпорадності, неповноцінності та сорому. Вона може намагатися приховати свої звички під одягом чи шаром косметики, уникати публічних місць, аби ніхто не побачив її ушкоджень і нічого не довелося пояснювати.

«Люди можуть спробувати щось самостійно з цим зробити, але безуспішно. Вони можуть відчувати багато сорому і провини, що це знову повторюється. Мовляв, я ж собі пообіцяв, що не буду, проте знову починаю. Інші люди це зазвичай засуджують так, ніби заклики “не гризи нігті” чи “не колупайся” допоможуть це легко зупинити», — пояснює психологиня.

Оточення може думати, що людина не піклується про себе і висміювати її за це, у такий спосіб стигматизуючи. А це може призвести до хронічного стресу, через що людина буде зі ще більшою інтенсивністю кусати нігті, виривати задирки чи вискубувати волосся. 

Як відбувається терапія

Терапія ППРСТ спрямована на те, аби почати помічати, коли людина вдається до імпульсивних дій. Найбільш дієвими вважаються методи з когнітивно-поведінкової терапії, які підвищують усвідомленість, наприклад терапія, спрямована на зміну звички («habit reversal training») та контроль стимулів (тригерів). 

Людина буквально вчиться помічати не лише те, що вона робить, а й те, як у неї з’являється думка про цю дію. Можливо, існують тригери або сигнали, які виникають ще до початку ритуалу. Наприклад, торкання волосся, погладжування обличчя, занурення в якусь іншу дію, наприклад, читання книги чи розмова по телефону, що повністю поглинуло увагу людини.

Натомість варто створити так звану конкурентну поведінку, яка буде навряд чи помітна іншим людям і не буде деструктивною для нас самих. Проте вона буде виконувати ту ж саму функцію, що й поведінка попередня, але без небезпечних наслідків.

«Наприклад, якщо людина висмикує волосся, то протилежною дією буде випрямити руки і стиснути кулаки. Тобто прямо постояти з рівними руками, адже вони знаходяться знизу, а не зверху, не біля голови. А замість того, щоб щось висмикувати, долоні міцно стиснуті», — пояснює психологиня. 

Можна вдатися до маленьких побутових хитрощів. Наприклад, максимально зменшити кількість часу, протягом якого людина перебуває наодинці зі своїм відображенням. А якщо вона постійно кусає або роздирає губи, варто спробувати нафарбувати їх помадою — червоною або жирною гігієнічною: 

«Для багатьох людей це дієво, тому що помада, по-перше, залишить сліди на руках або зубах. Потім можна підмічати: “О, червоні пальці! Значить, я знову це робила!” Або принаймні можна відчути, що ця помада липка».

Не зайвим буде й одягати вдома рукавиці, особливо яскравих кольорів. У часи пандемії це дозволить відслідковувати, коли та як часто ми торкаємося обличчя. Існують також спеціальні браслети, які дозволяють відслідковувати рухи тіла. Ці девайси запам’ятовують, в якому положенні зазвичай перебуває рука, коли починається ритуал, а потім щоразу вібрують, попереждаючи про небажані рухи. Завдяки цьому можна вести графік того, як часто людина відчуває потребу в ритуалі або як довго може утриматися від нього.

Психологиня радить сприймати процес терапії як домовленість. Якщо ви домовилися з собою, що не робите цього, а за два тижні зірвалися, не слід корити себе за невдачу. Важливо те, що ви з цим працюєте, культивуєте нову поведінку і знаєте, до яких технік можете вдатися в разі потреби:

«Така корекція поведінки, порівняно, наприклад, з проробкою дитячих невирішених конфліктів з батьками, займає значно менше часу. Але також ці звички можуть повертатися. Це не означає, що ви раз і назавжди перестанете гризти нігті. Але навіть якщо колись ви помітите, що знову повернулися до цієї звички, то у вас уже будуть інструменти, які допоможуть з цим впоратися».  

Почуватися комфортно допоможе і створення безпечного соціального простору. Тому варто спробувати знайти таких косметологів, перукарів чи стилістів, які знаються на темі ППРСТ і не будуть соромити людину. Це дозволить їй почуватися вільніше під час візиту і знизити рівень тривожності.

У деяких випадках психіатр може призначати ліки — від антидепресантів до транквілізаторів, які допомагають впоратися зі стресом, аби стабілізувати стан людини та ефективно розпочати психотерапію. Проте дуже важливою є підтримка з боку близьких. Їм варто зрозуміти, що безпосереднє висловлення огиди щодо якоїсь звички тільки поглибить стрес і збільшить частоту ритуалів. 

Варто просто безоціночно вислухати людину і спробувати зрозуміти, що стоїть за цією звичкою. А, можливо, згадати подібні ситуації і зі свого життя, які б могли проілюструвати, що ж саме відчуває близька вам людина:

«Можливо є щось, що вас дратує, напружує. Наприклад, ви не можете сісти працювати, поки музика на фоні грає. Ви її вимкнули і стало трохи легше. Тобто у вас також є ситуації, з огляду на які ви можете зрозуміти людину і підтримати її».

Оскільки головний підхід до терапії — це навчитися помічати проблему, ви можете разом розробити план подальших дій. Не слід просто казати «не колупайся в носі». Обережно звертайте увагу людини на те, що вона зараз це робить. Можна придумати якесь кодове слово або взяти її за руку і посидіти поруч. 

Головне — аби форма такого зворотного зв’язку не була для людини образливою. Не забувайте і про позитивне підкріплення. Коли ви бачите, що ця людина, наприклад, робить певні прогреси, обов’язково скажіть щось на кшталт: «Бачу, що ти сидиш читаєш, а твої руки на книзі. Це супер, ти молодець! Я пишаюся тобою».

Власний досвід. Як проходила терапія у Марії

«Корекція стану почалася зі сприйняття того, що це все ж дерматиломанія, і цей етап тривав десь півроку. Коли я це усвідомила, то почала відвідувати психіатриню в Київській психіатричній лікарні імені Павлова — приблизно тричі на тиждень протягом двох місяців. 

Я відмовилася від антидепресантів, які мені пропонували — це було суто моє рішення. Думала, що ми будемо працювати саме над дерматиломанією, але ми пропрацьовували різні аспекти мого психоемоційного стану. 

Особливу увагу приділили високому рівню тривожності. Лікарка була дуже кваліфікованим спеціалістом, ми використовували різні техніки — бесіди, арт-терапію, тестування, зокрема на рівень занепокоєння. Цікавою була також спільна терапія з мамою, де ми обговорювали, що саме в моїй та її поведінці може сприяти розладу. 

За два місяці я навчилася відрізняти свої основні почуття та страхи, а головне — виражати їх. У мене це все було змішано до купи, і я зовсім не розуміла, що відчуваю в цю хвилину і майже ніколи не казала, що мені щось подобається чи не подобається. Тим паче не пов’язувала ці стани з тривожністю.

Тому всі ці почуття накопичувалися, але потім їм колись треба було вийти назовні. Чому в мене це саме шкіра, я не знаю. І досі на це питання мені не можуть відповісти навіть лікарі. 

Я почуваюся абсолютно некомфортно, коли люди бачать мою шкіру. Щоразу, коли близькі бачили, що я травмую її, усі до єдиного казали або цього не робити, або що я буду негарна, якщо продовжуватиму.

Я ні в чому не звинувачую цих людей — вони хотіли якнайкраще. Цікаво те, що майже ніхто з оточення не знав про те, що в мене цей розлад. За ці роки я навчилася майстерно ховати рубці на тілі, а на обличчі вони швидко загоюються. 

Тільки з появою аккаунту в Instagram я винесла свій діагноз у світ. Коли розповідаю людям про дерматиломанію, вони слухають з зацікавленням, тому що про неї майже ніхто не чув. 

Одним з найпоширеніших запитань є, чи відвідую я зараз психотерапевта. На жаль, у нас все ще триває карантин (Марія навчається в Чехії — прим.ред.), але я сподіваюся, що коли він закінчиться, я все ж таки потраплю на терапію».

Takeaway. Зробіть перший крок

Марія пройшла довгий шлях прийняття свого діагнозу, скорегувала свій стан, а зараз продовжує справлятися з цим самостійно. Вона розповідає, що саме допомагає їй стримувати себе, коли бажання роздряпати чергову рану на своєму тілі стає нестерпним: 

«Наразі моїми психотерапевтами стали тварини, а точніше — коні та мій кіт. Їхня енергія і психологічний зв’язок з ними мене дуже заспокоюють. Також я працюю над своїм станом сама. Мені дуже допомагають три установки чи то пак знахідки.

1. Не навчатися вдома — будь-де, але не вдома. По-перше, моя ефективність у такому випадку дуже зростає. По-друге, коли я приходжу додому, то можу тільки відпочивати — це дуже добре знімає тривожність. Мій дім — мої кам’яні стіни, там всередині панує спокій.

2. Прибрати дзеркала. Це такий трохи цікавий спосіб запобігання розладу. Я прибрала з кімнати дзеркало у весь зріст і заклеїла наліпками дзеркало у ванній кімнаті. Цим я запобігаю саме повторенню звички, адже травмування шкіри відбувається безпосередньо перед дзеркалом. 

Куріння добре це ілюструє: якщо у вас вдома лежить пачка цигарок, то шанс, що ви закурите, значно більший, ніж якщо у вас цієї пачки не має. Але тут важливо розуміти, чи зможете ви одягатися та фарбуватися без дзеркал. Це має бути зважене рішення.

3. Записувати свої почуття на папері. Якщо це щось, що мене дуже турбує, то я розписую рішення — тобто план з покращення ситуації — по пунктах».

Коли в людини виникає такий розлад, вона може сама себе в ньому й звинувачувати. Такі розлади дуже стигматизовані, а тому людині може бути соромно навіть звернутися по допомогу. Перший крок, який ви можете зробити, — визнати, що у вас проблема. Розлад сам по собі або його результат (шрами, незагоєні рани, пошкодження на шкірі) не роблять вас гіршою людиною. Другий крок — поділитися своїми переживаннями про це з тими, кому ви по-справжньому довіряєте або звернутися до фахівця. І це буде найкращою допомогою собі. 

 

поділитися