Сімейні психотравми. Як стосунки з батьками в дитинстві впливають на доросле життя
18 Грудня 2020Авторка: Леся Любченко
Усі ми родом з… сім’ї. Сказати, що людина — це чистий аркуш, на якому можна в якийсь момент почати малювати нову картину, буде надто фантастично. Саме те, що закладається в нашому дитинстві, визначатиме моделі поведінки, яких ми будемо дотримуватися в дорослому житті.
Наприклад, людина може бути незрілою, постійно потребувати схвалення з боку дорослих, хоча вона сама уже давно повнолітня. Або постійно прагнутиме привернути до себе увагу, причому щоразу більше деструктивно. Якщо людина покірна і легко піддається маніпуляціям, ймовірно, це теж не з’явилося не на порожньому місці.
Даремно вважати, що діти нічого не бачать і не розуміють. Вони, ніби губки, всмоктують у себе, все, що відбувається довкола них. Що робити, якщо у наших сім’ях трапляються негаразди і якщо це призводить до психологічних травм? Розібратися з цим «Психеї» допомагала психологиня Наталія Раїник.
Сприятлива психологічна атмосфера в сім’ї. Якими є її ознаки
Соціальні стосунки, особливо сімейні, можуть мати як довгострокові, так і короткочасні наслідки для загального добробуту людини. Залежно від характеру цих стосунків, її ментальне здоров’я може покращуватися або ж, навпаки, погіршуватися.
Наталія Раїник пояснює, що засадою здорових стосунків у сім’ї є задоволення п’яти базових емоційних потреб людини.
1. Прихильність до інших. Іншими словами — відчувати стабільність, турботу і прийняття, а також перебувати в безпеці — мати середовище, сприятливе для життя та розвитку. Ця потреба безпосередньо означає будувати стосунки з іншими та вкладатися в них.
2. Автономність, компетентність та ідентичність. Передбачає формування впевненості у своїх діях та рішеннях, аби надалі відокремлюватися від несприятливих впливів та вільно обирати ті сенси в житті, які притаманні саме цій людині.
3. Свобода виражати важливі для себе потреби та емоції. Спонукає людину говорити те, що вона справді думає і відчуває, ділитися цим з іншими, шукати найсприятливіші способи до самовираження.
4. Спонтанність і гра. Йдеться про розвиток творчих покликів, допитливості, креативного мислення, емоційної сфери через легку соціальну залученість, яка не обмежена жорсткими приписами.
5. Реалістичні межі та самоконтроль. Означає усвідомлювати правила, які існують у взаємодії між людьми, а також особисті кордони та кордони інших. Важливо також розуміти, коли і перші, і другі порушуються та як їх екологічно відновити.
Ці потреби стосуються кожної людини, хоча відрізняється те, наскільки сильно вони виражені. А сім’я є першочерговим простором, який забезпечує їхнє задоволення або ігнорування.
Найчастіше на формування несприятливого психологічного клімату в сім’ї впливає незадоволення згаданих вище базових емоційних потреб або якщо ці потреби задовольняються хаотично, залежно в настрою. І особливо це відображається на ментальному здоров’ї наймолодших членів сім’ї — дітей.
Наприклад, мати самостійно замовляє одяг для своєї 13-річної доньки, підбирає фасони та кольори і не дає можливості обрати щось, що до душі самій дитині. Мовляв, вона — мати і знає краще, що пасуватиме доньці і як обрати одяг, аби та не виглядала надто легковажно.
А якщо донька купує щось самостійно, то отримує шквал критики з боку матері, адже, на її думку, їй варто одягатися «більш пристойно». У такий спосіб порушується потреба в автономності — можливості приймати рішення самостійно, а також нівелюється свобода вираження особистих потреб.
Або інша ситуація — батьки незадоволені тим, що синові поставили з англійської мови «дев’ятку», а не «одинадцять», як було вчора. «Ти не достатньо стараєшся», «Ти лінишся», «Ти можеш краще, але не хочеш», «А подивись-но на Тетянку, свою однокласницю, яка вона молодчинка» — такі фрази повторюються з дня в день.
І це лише культивуватиме в дитини почуття власної неповноцінності: «Батьки люблять мене за відмінні оцінки». Аби «заслужити» їхню любов, хлопчик старатиметься отримувати ці «відмінні оцінки», що далеко не завжди еквівалентні реальним знанням. Цілком імовірно, що в недалекому майбутньому у нього розвинеться синдром самозванця.
Більше про це читайте у випуску: Синдром самозванця. Чому ми не віримо у власні успіхи та як з цим боротися
Безперечно, на світовідчуття дитини, її пам’ять, думки, поведінку та емоції впливатимуть ці та інші ситуації: як-то давання дітям зневажливих прізвиськ, незмога побавитися з ними через зайнятість або, навпаки, слідкування чи не за кожним їхнім кроком, з’ясування стосунків з родичами на очах у дитини. Після кількох таких болісних — травматичних — переживань, дитина може мати викривлені переконання про себе, інших та про задоволення своїх бажань.
«Травматичний вплив може бути викликаний будь-якою подією, яка провокує болісне відчуття страху, страху, сорому, душевного болю і, зрозуміло, від сприйнятливості потерпілого залежить ймовірність того, що ця подія призведе до травми. Зиґмунд Фрейд помітив, що деякі думки мучать пацієнтів навіть деколи сильніше, ніж фізичний біль», — зауважує Наталія Раїник.
Відповідно, пережитий травматичний вплив — негативний і пов’язаний з найближчим оточенням — діє, немов чужорідний предмет, яке потрапляючи всередину, може ще довго впливати на організм — безпосередньо чи опосередковано.
Що таке дитяча психотравма та як вона формується
Слово «травма» використовують для того, аби описати негативні події, які є емоційно болісними і переважають здатність людини справлятися з ними. Прикладами таких подій можуть бути стихійні явища, як-то землетрус чи ураган, техногенні катастрофи чи транспортні аварії, воєнні дії, фізичне чи сексуальне насильство та різні форми жорстокого поводження.
Діти можуть особливо гостро реагувати на травматичні події, оскільки їхній організм перебуває в процесі розвитку. Вони відчувають підвищений стан стресу під час подій, а їхній організм виділяє гормони адреналін, норадреналін і кортизол.
Почуття страху, так само, як і почуття безпорадності та неможливості впоратися, може зберігатися і в зрілому віці. Це загрожує людині тим, що психологічні травми, які вона може отримувати в майбутньому, залишатимуть глибші сліди.
Найбільш несприятливі психологічні наслідки для дітей матимуть травми, пов’язані із жорстоким поводженням з боку батьків, опікунів або інших близьких родичів, які взяли на себе відповідальність виховувати дитину.
Емоційне (або психологічне насильство) — це модель поведінки, яка погіршує емоційний розвиток дитини або почуття її власної гідності. Дії або бездіяльність, які пов’язані з психологічним насильством, породжують страх у дитини або мають намір нанести шкоду її гідності та психологічній цілісності.
Наприклад, це можуть бути погрози покинути дитину, завдати шкоди людям або речам, які є важливими для неї; дії, за яких дитина є свідком фізичного або емоційного насильства над іншими тощо.
Також психологічним насильством над дитиною будуть образливі прізвиська, відкрита зневага до фізичних та психологічних потреб дитини або навіть ситуації, коли батьки залишають її наодинці на тривалий час чи стримують вияви любові та підтримки тощо.
Чому очікування «дитина переросте» не спрацюють
Цілком логічна і природна реакція на будь-яку тривожну подію — це травматичний стрес. Він може викликати у дітей будь-якого віку широкий спектр інтенсивних емоцій та фізичних або поведінкових реакцій. Це, у свою чергу, може вплинути на настрій, апетит, сон та загальне самопочуття дитини.
Звісно те, що пережитий досвід може засмучувати дитину, не означає, що він є автоматично травматичним. Наприклад, розлучення батьків, безперечно, вплине на дитину, але не обов’язково травмує її. Для того, аби зрозуміти, що відчуває дитина та як переживає такі події, варто поговорити з нею, а також проконсультуватися з фахівцем.
Чому це важливо? Установка «дитина “переросте” і все буде добре» може не спрацювати. Дитина може запам’ятати кожну деталь, яка її лякає, а може й зовсім ніколи цієї події не згадувати, бо вона майже не відклалася у її пам’яті та не обтяжена негативними переживаннями. Тому головне правило у стосунках з дітьми — не знецінювати дитячий досвід і переживання.
Це особливо важливо тому, що події минулого та негативний досвід, пов’язаний з ними, дитина може переносити в доросле життя. Переживання травми в дитинстві може призвести до багатьох емоційних та психологічних проблем, які проявляться лише з часом. Причому людина може навіть не усвідомлювати, що цей травматичний досвід є фактором, що «сприяє» її наявним проблемам або навіть є їхньою першопричиною.
«Якщо порівняти процес травматизації з процесом травлення, то травматична подія — це такий масивний вплив на людину, який її психіка не в змозі метаболізувати, обробити, інтегрувати, поступово “розжувати”.
І в неметаболізованому вигляді, потрапляючи у внутрішній світ, цей досвід інкапсулюється. Тому основним методом роботи із психотравмою є інтеграція її в психіку. Неопрацьована, непрожита травма керує поведінкою людини. Вона знову і знову прагне відтворити травму з надією впоратися з нею цього разу», — пояснює Наталія Раїник.
Безперечно, окрім проблем у комунікації, взаємодії та вихованні, у сімейному житті можуть відбуватися травматичні події, як-от смерть близької людини, важкі захворювання, стихійні лиха, втрата майна тощо. У таких випадках не варто нехтувати психологічною допомогою. Навіть якщо один член сім’ї звернеться по допомогу, це може допомогти усій сім’ї загалом, зауважує психологиня.
«Якщо батьки самі мають дефіцит задоволення базових емоційних потреб, то дуже складно буде це забезпечити для своїх дітей. Тому аби подбати про дитину і вберегти її від можливих психотравм, потрібно подбати про себе та вилікувати власні».
Страхи та тривожність. Якими бувають наслідки сімейних психотравм
Сімейні стосунки можуть бути як благом, так і прокляттям, як джерелом підтримки та комфорту, так і джерелом конфліктів та тривоги. Травма відбирає в дитини стабільність і почуття власного «я», підриваючи її гідність.
У дорослому віці вона не буде почуватися безпечно поруч з тими, з ким асоціюється її травма. Також вона може відчувати сором та провину, роз’єднаність та нездатність мати стосунки з іншими, мати проблеми з контролем емоцій, загострення тривожності та гніву тощо.
Як приклад можна навести розлади прихильності в дорослих (adult attachment disorders), які виникають внаслідок насильства або жорстокого поводження з боку батьків.
— Відсторонення та уникнення в стосунках (dismissive-avoidant attachment). Виникає, коли потреби дитини ігнорують або відкидають. Коли ця дитина стає дорослою, вона може стати надмірно незалежною у всьому, що робить, аби лише уникнути повторної відмови та більше не відчувати того болю, який вона відчувала колись.
— Страх і уникнення в стосунках (fearful-avoidant attachment). Коли дитина зазнає жорстокого поводження та нехтування, для неї природно боятися будувати близькі й довірливі стосунки. Уже подорослішавши, ця людина часто є недовірливою, їй важко відкрити свої емоції іншим. Вона можуть уникати інтимної близькості, а також здаватися відстороненою від свого партнера/ки.
— Тривога і стурбованість в стосунках (anxious-preoccupied attachment). Така людина може здатися нав’язливою або нещасною, і їй часто потрібно повторна перевірка у стосунках. Вона ніколи не почуватиметься захищеною, адже її батьки не приділяли увагу емоційній безпеці. Якщо батьки стверджують, що вони люблять дитину, а потім роблять їй боляче, то і дитина ставитиме під сумнів своє місце в сім’ї та постійно намагатиметься перевіряти стан справ.
Власне, якщо дитина не могла проявляти вільно свої емоції в дитинстві, то в дорослому віці вона прагнутиме приховувати власні думки, бо вони їй здаватимуться «якимись не такими». А якщо людина не вміє будувати особисті кордони та легко підпадає під маніпуляції, це може бути наслідком того, що її жорстоко карали за неугодне волевиявлення.
Співзалежні стосунки безпосередньо виникають на ґрунті гіперопіки, коли батьки вирішували за дитину кожен її крок. Нехтування, ігнорування дитини батьками надалі призведе до думки про власну незначущість та те, що вона не заслуговує на увагу з боку інших людей і приречена на самотність.
Батьки можуть дозволяти собі дуже часто влізати у наші справи: диктувати, що з одягу ми мусимо носити, яких партнерів обирати (або й не обирати їх взагалі, бо вдома з батьками — найкраще), давати некоректні коментарі з посилом «це все для твого ж добра».
І помилково може здаватися, що кровна спорідненість виправдовує порушення кордонів, нехтування думкою дитини та примус робити те, чого вона насправді робити не хоче. Це може стосуватися не лише батьків, а й дідусів та бабусь, тіток та дядьків, братів та сестер.
Немає нічого поганого у піклуванні про членів своєї сім’ї. Проте ні до чого хорошого не приведуть стосунки, в основі яких лежать маніпуляції на кшталт «окрім батьків, у тебе нікого немає, тому роби все, як ми кажемо» або «батьки — твої єдині друзі, більше ти нікому не потрібен».
Людина переїхала в інше місто задля роботи та навчання. Але батьки були проти такого рішення і тепер кажуть своєму синові чи своїй дочці, що їх «покинули», що «про батьків ніхто не думає і не турбується». Це лише поглиблюватиме докори совісті — людина постійно почуватиметься винною за свій вибір, навіть попри те, що регулярно спілкується з батьками та виявляє підтримку.
Або людина може продовжувати стосунки з партнером, який їй зраджує, адже в її сім’ї була саме така модель поведінки, коли батьки не розходилися навіть попри те, що давно втратили почуття, але продовжували жити разом «на благо дітей».
З самого малечку дитина може культивувати злість на своїх батьків за те, яке дитинство вона мала. Але через установку «про батьків не можна говорити погано» ця злість набуває репресивних форм. А голос батьків чи вираз їхніх облич зринатиме в голові постійно, особливо, коли людині доведеться робити вибір — на користь себе.
Наталія Раїник пояснює: нам необов’язково пробачати, приймати чи дякувати своїй сім’ї. І точно не варто собі це ставити за ціль, бо це лише поглибить почуття провини, сорому та страху. Дитина не винна, що її батьки поводилися з нею погано.
«Ми нічого не винні своїм батькам, бо ми не просилися на цей світ. Батьки вирішили нас народити, але це було їхнє рішення і відповідальність. Ми можемо передати це життя далі і народити дітей, якщо захочемо, але ці діти також не будуть нам нічого винні.
Батьки несуть відповідальність за наше дитинство, а ми, виростаючи, вирішуємо, що робити далі. Якщо травми дуже глибокі, то чи не кожна зустріч може бути тригером або й навіть ретравматизацією. Тому нормально себе від цього оберігати і не спілкуватись з рідними. Це не означає, що так буде завжди — в результаті психотерапії наше ставлення може змінитись.
Я розумію, що наше суспільство схиляє нас шанувати та любити батьків, що б не сталося, але психологи мають на це інший погляд».
Більше про це читайте в тексті: Від образи до пробачення. Чому варто пробачати та як робити це усвідомлено
Курс на визволення. Як пропрацювати дитячі психотравми
Наслідки психотравми в дорослому житті залежать від реакції на травматичну подію, її тривалості та поточного стану ментального здоров’я людини. Деякі наслідки можуть бути досить глибокими і вимагати тривалої терапії. Наталія Раїник пояснює:
«Це дуже індивідуально, бо кожна людина унікальна зі своїм рівнем сприйняття та чутливості. Відповідно складність, тривалість і рівень опрацювання травматичних спогадів встановлюється в індивідуальному порядку.
Інколи може бути достатньо і десяти психотерапевтичних зустрічей, на деякі травми йдуть роки, а ще деякі не можливо повністю опрацювати взагалі».
Травматерапія — це форма розмовної терапії, спрямована на корекцію емоційних та психічних наслідків травми. До цього напряму належать:
— когнітивно-поведінкова терапія, орієнтована на травму — допомагає опрацювати та оцінити власні думки та почуття щодо травми;
— десенсибілізація за допомогою руху очей — передбачає концентрацію на діях терапевта (слідкування за його рухами, блисками світла чи звуками), що допомагає актуалізувати травматичні спогади, зокрема ті, які є неусвідомленими;
— психодинамічна психотерапія — спонукає людину вільно висловлюватися у відповідь на питання терапевта, що дозволяє виявити її моделі поведінки та мислення;
— підсумок критичного інциденту — дозволяє людині оговтатися після травматичної події, яка відбулася буквально нещодавно (24-72 години тому), аби мобілізувати її сили для переживання травми.
Також досить ефективними можуть бути гештальт-терапія (концентрується на емоціях та переживаннях людини задля усвідомлення своїх проблем та потреб «тут і зараз») та психоаналітично-орієнтована терапія (в основі — вивчення несвідомої складової психіки людини та проблем, які є людина сформулювати самостійно не може).
Більше про це читайте у випуску: «Хочу піти до психотерапевта». Чого чекати від терапії та якою вона буває
Перш, ніж людина відвідає сеанс травматотерапії або обере будь-який вид лікування, для неї дуже важливо зрозуміти свої цілі та завдання для терапії. Фахівці допоможуть підібрати терапію, яка буде найбільш ефективною для конкретних потреб та цілей.
«В інтернеті можна знайти багато технік і рекомендацій про те, як самотужки опрацювати [наслідки психотравм — прим. ред]. Але я не рекомендую це робити, зважаючи на питання безпеки: може бути ретравматизація або ж це просто не дасть жодного результату, лише відчуття безпомічності», — застерігає Наталія Раїник.
І додає: якщо змоги звернутись до психотерапевта немає взагалі, то є варіант поговорити про травматичні спогади із близькою людиною, якій ви довіряєте. Але важливо, щоб ця людина не засуджувала, не висміювала, а була максимально уважною та підтримувала вас.
Більше читайте у випуску: Перша психологічна допомога. П’ять кроків, як її надавати і не нашкодити
Правило трьох Е. Як налагодити психологічний клімат в сім’ї
Якщо людина усвідомлює, що вона має психологічні травми з дитинства, вона буде намагатися уникнути їх повторення. Вона може навіть не розуміти, що саме було проблемою, але точно знає — щось було не так.
«Буду чесна: якщо людина зазнала психологічних травм і вони не опрацьовані (тобто згадка про них викликає сильні переживання та емоції і кожен тригер “вибиває землю з-під ніг”), то майже з 100%-ю ймовірністю ці травми передадуться дітям.
Це так звані білі плями в психіці, людина не здатна їх контролювати, а часом — навіть помітити чи розпізнати. Вже опісля, коли емоції влягаються, ми обертаємось і думаємо, що це тільки що було і обіцяємо собі, що цього не повториться. Але воно повторюється знову і знову: так наслідки психотравми дають про себе знати», — пояснює Наталія Раїник.
Відповідно, людина, яка не може похвалитися екологічними стосунками зі своїми рідними, може перейматися тим, на що звернути увагу при створенні уже власної сім’ї. Наприклад, батько поводився дуже грубо та агресивно щодо маленького сина, не дозволяв йому гратися, а часом — лупцював.
Коли цей хлопчик виросте, він може усвідомити, що не має моделі поведінки щодо того, як виховувати власну дитину. Він може не знати, як створити справді тепле сімейне середовище та як має виглядати здорова сім’я. Проте хороша новина — над цим можна і треба працювати. Вчасне втручання дозволить попередити небажані наслідки у житті надалі.
Для сімей, у яких стосунки є здоровими, важливо не просто пасивно слухати, а чути й розуміти потреби одне одного. Власне тому комунікація має відбуватися щоденно, наприклад, під час спільних сніданків чи вечер. Адже потреби людей змінюються, і варто зважати на це, реагувати й проявляти максимальну уважність до стану близької людини.
Власне тому вираження емоцій — це базова потреба до самовираження та прийняття цих почуттів на повному серйозі. Простір, у якому заохочують навіть найменші емоції, є безпечним та надійним місцем. Так само, як і безпосереднє та вільне вираження фідбеків.
Конфлікти — це нормальна частина сімейного життя. Але тільки в тому випадку, якщо цей конфлікт не є відкладеним — інакше він провокує негативні почуття та дистанціює одне від одного. Не лягайте спати, якщо почуваєтеся розлюченим на когось з сім’ї — уважно вислухайте, чим людина занепокоєна, та спробуйте знайти рішення, яке задовольнить обох.
Конфлікт може спонукати до особистісного зростання та розбудови власне сім’ї. Якщо ви маєте претензії одне до одного — не соромтеся їх виражати, але у конструктивній формі. Випишіть те, що вас не влаштовує, і особисто повідомте про це родичу. Але не забудьте також сказати, що саме ви цінуєте в ньому найбільше та що приймаєте з вдячністю.
Аби попередити у своєї дитини появу психотравм, пам’ятайте про правило трьох «E» (з англійської event, experience, effect), розроблене Substance Abuse and Mental Health Administration (SAMHSA). Це означає «подія», «досвід» та «ефект». Пропрацьовуючи цей алгоритм, поставте собі три питання.
— «Подія» — загроза або фактичне переживання шкоди, яка може статися один або кілька разів. Деякі події можуть стосуватися жорстокого поводження щодо дитини, нехтування нею, смерті близької людини.
Питання: Чи відбулася подія в житті моєї дитини?
— «Досвід» — унікальне сприйняття дитиною описаної вище події. Пам’ятайте, що переживання події для однієї дитини може бути важким, а для іншої — пройти непомітно. Тут ви прагнете зрозуміти потенційний досвід або сприйняття події вашою дитиною. Почуття, які може відчувати ваша дитина, — це сором, ізоляція, зрада, страх тощо.
Питання: Як моя дитина почувається щодо події, що сталася? Чи може моя дитина мати якісь негативні емоції? Що може означати подія для нього чи неї? Чи могла подія змінити ставлення моєї дитини до світу, оточення або ж до себе?
— «Ефект» — вплив події та досвіду на вашу дитину. Вплив може бути короткочасним або довгостроковим, і він може проявитися негайно або пізніше. Ефект та досвід переживання події можуть призвести до нових проблем або посилити ті, які існували раніше, можуть стати причиною змін у режимі сну, харчуванні чи настрої. Також це може призвести до труднощів із мисленням, концентрацією уваги та/або вираженням емоцій.
Питання: Як змінилася моя дитина після події? Яку непритаманну досі поведінку я помітив/ла?
«Не обов’язково вести одразу дитину до психолога. Часто кращим результатом буде, якщо [до фахівця — прим. ред.] звернеться, наприклад, мама. І після консультацій з психологом вона зменшить рівень власного стресу чи напруження і емоційно відкрито та спокійно поговорить про все з дитиною.
Дитина здатна пережити багато стресів та важких подій, коли біля неї спокійні та відкриті батьки. У жодному разі не потрібно обманювати дітей: це лише погіршить наслідки психотравми», — пояснює психологиня.
Takeaway. Екологія спілкування та його базові принципи
Незалежно від того, чи батьки говорять до дитини, чи дитина говорить до батьків, чи брати й сестри спілкуються між собою, важливо, аби це спілкування було максимально екологічним та комфортним. Принципи екологічного спілкування корисні і для тих людей, які не переживали в дитинстві психологічних травм, отриманих в сім’ї. Йдеться про базові принципи в спілкуванні.
Ненасильницьке спілкування — це підхід до комунікації, який розробив американський психолог Маршалл Розенберг. Завдяки такій формі подачі інформації, ви можете донести до співрозмовника те, що для вас важливо, максимально безпечно.
Ненасильницьке спілкування складається з кількох етапів: висловлення факту, почуття, потреби та прохання. Людина спочатку висловлює факт, який її турбує, але не робить це у форматі претензії — лише як факт.
Потім людина повідомляє співрозмовнику, як вона почувається і чи засмучує її ця подія. Далі варто пояснити, чому вона так почувається: бо вона має певні потреби, які є для неї важливими. Після цього можна озвучувати прохання.
Так співрозмовник повністю розуміє почуття й емоції іншої людини і бачить, що це лиш прохання, яке могло би покращити їхні стосунки. Тому більш ймовірно, що співрозмовник це прохання виконає.
Наприклад, замість того, щоб мама казала сину: «Ти знову не помив посуд, бо грався в свої ігри на комп’ютері. Помий його зараз», вона може висловити своє прохання через ненасильницьке спілкування. Звучатиме це так:
«[факт] Я бачу, що посуд зі вчорашньої вечері досі не помитий. [почуття] Мене це засмучує і я відчуваю, ніби мої прохання ігноруються. [потреба] Для мене важливо, аби у нас в квартирі було чисто, бо це передусім про охайність. [прохання] Буде круто, якщо ти зможеш зараз відкласти ігри на комп’ютері і помити посуд».
Така форма подачі прохання не провокуватиме сина агресивно відриватися від комп’ютерних ігор, і прохання мами буде виконане, адже вона пояснила йому свої почуття та емоції. Запам’ятайте цей підхід у спілкуванні — він стосується не лише сімейних зв’язків.
Окрім того, переконайтеся, що члени вашої сім’ї відчувають, що ви приймаєте їх такими, якими вони є, незалежно від того, як вони поводяться. Адже поведінка тимчасова, а почуття любові та вдячності більш довготривале. Це допомагає створити довірливі стосунки.
Якщо людина схильна кричати або плакати щоразу, коли щось стається, поясніть їй, що свої емоції можна виражати іншим способом. Наприклад, можна сказати «я засмучений» або «мене це дратує». Важливо не припускати, як людина почувається, а поставити їй чітке питання та дати простір для висловлення почуттів.
Розглянемо на прикладі:
— Я не хочу більше прибирати в своїй кімнаті. Мені набридло.
— Ти втомлюєшся від прибирання?
— Мені нецікаво прибирати, я втомлююся, мене дратує прибирати щотижня.
— Я розумію, що це не найцікавіше заняття. Мені теж не подобається, але жити в чистій квартирі приємніше, ніж жити в квартирі, де брудно, неприбрано і сміття вже тиждень стоїть біля дверей.
— Ну та й що. Це не мої проблеми! Я хочу грати в ігри, а не прибирати. [починає гірко плакати]
— Я бачу, що ти засмучена. Мені шкода, що ти зараз плачеш, і мені важливо, щоб ми зараз могли знайти вирішення цієї проблеми. Давай придумаємо, як ми можемо урізноманітнити прибирання, щоб це було трішки веселіше заняття? Як щодо квесту?
— [продовжує менш інтенсивно плакати] Можна.
Головний принцип здорової комунікації в сім’ї — це ясне та безпосереднє вираження своїх почуттів, але в якомога менш деструктивній формі. Звісно, це може вимагати практики та зусиль з боку кожного члена сім’ї. Тим паче, що спілкування — це двобічний процес — є людина, яка транслює повідомлення, а є людина, яка його отримує. І при ефективній комунікації повідомлення сформульоване чітко, точно і зрозуміло для отримувача.
Виховання дитини — процес, який вимагає чималих вкладень: фінансових, емоційних, часових. І не існує єдиного правильного чи неправильного способу виховання дітей. Має значення різниця між батьківством відповідальним і свідомим та токсичним і недбалим, яке може розвинути травму в дитини в майбутньому.
Екологічне виховання містить в собі дещо більше, ніж просто показувати дітям правильний, на думку батьків, напрямок. Це також включає в себе спостереження за власною поведінкою і реакціями на певні проблеми та виклики у такий спосіб, щоб ваші ваші діти не просто наслідували вас, а й переосмислювали ваш досвід.